Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

27.2 Колишня не заспокоюється

Я зітхнув, роздратовано потер обличчя і мовчки дістав склянку з шафи. Віка стояла біля столу, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене так, ніби чекала, що я передумаю.

Наливши води, я поставив склянку перед нею.

— Пий і йди, Віко.

Вона взяла склянку, зробила кілька ковтків, але не поспішала йти.

— Ти ж знаєш, що я права, — тихо мовила вона, ставлячи склянку на стіл.

Я лише стиснув щелепи, стримуючи бажання відповісти різко.

— Вихід знаєш, — вказав я на двері.

Віка ще мить постояла, ніби намагаючись щось вирішити, потім кивнула і, не сказавши більше ні слова, вийшла.

Двері зачинилися, а я залишився наодинці, відчуваючи, як у грудях розгоряється буря сумнівів і злості.

Я довго стояв на кухні, втупившись у склянку з водою, яку так і не допила Віка. В голові змішалися її слова, спогади про ту кляту фотографію і злість на самого себе.

Не витримав. Дістав телефон і натиснув на контакт Насті. Виклик пішов, але вона не відповідала.

— Давай, візьми слухавку… — пробурмотів я, стискаючи мобільний у руці.

Жодної відповіді.

Я почекав кілька хвилин і спробував ще раз. Те саме.

Напруга всередині наростала. Віка брешe? Чи каже правду?

Я кинув телефон на стіл і пробіг пальцями по волоссю. Треба було щось робити. Але що?

Я більше не міг сидіти в чотирьох стінах. Думки крутилися, накручували мене, і я відчував, що ще трохи – і просто зірвуся.

Швидко зібравшись, сів у машину й поїхав в офіс. Робота завжди допомагала мені відволіктися, розкласти все по поличках.

У кабінеті було тихо, тільки слабке гудіння комп’ютера порушувало спокій. Я відкрив ноутбук, переглянув пошту, запустив кілька звітів. Спершу здавалося, що це допомагає, але за кілька хвилин я зловив себе на тому, що втупився в екран, не розуміючи, що читаю.

Думки знову повернулися до Насті. Чому вона не бере слухавку? Чи може Віка сказала правду? Знову фото з іншим чоловіком. Яким би абсурдним це не здавалося, частина мене сумнівалася.

Я потер обличчя, відкинувшись на спинку крісла. Потрібно було зібратися. Але я не міг.

Я остаточно зрозумів, що робота сьогодні — марна справа. Думки плуталися, цифри й букви на екрані зливалися, а злість і напруга не відпускали.

Не довго думаючи, я схопив ключі й вийшов з офісу. Їхати додому не було сенсу. Там мене чекала тільки порожнеча й безглузде самокопання.

Бар був саме тим місцем, де можна хоча б на деякий час заглушити хаос у голові. Я зупинився біля знайомого закладу, кинув машину на парковці й зайшов усередину.

М’яке світло, спокійна музика, кілька людей за столиками й одинокі відвідувачі біля стійки. Я мовчки кивнув бармену й замовив міцного.

Перший ковток обпік горло, але трохи прояснив свідомість. Я дивився в склянку, ніби в ній могли бути відповіді на всі питання. Але відповіді, як завжди, не було.

Алкоголь трохи приглушив думки, але не розвіяв напругу. Я допив останній ковток, важко зітхнув і дістав телефон, щоб викликати таксі.

— Додому? — перепитав водій, коли я сів у машину.

Я тільки кивнув, сперся головою на холодне скло й заплющив очі. Дорога здавалась нескінченною, чи то я просто втратив відчуття часу.

Коли машина зупинилася біля будинку, я мовчки розрахувався й вийшов. Ніч була тихою, повітря — прохолодним.

І біля дверей будинку помітив жіночу фігуру.

Я призупинився, вдивляючись у темряву. Серце на мить стислося від надії—може, Настя?

— Нарешті ти приїхав, — пролунало знайоме голос.

Злість спалахнула в мені з новою силою.

— Що ти тут робиш, Віко? — голос звучав глухо, майже загрозливо.

Вона зробила крок до мене, нахилила голову, ніби шкодуючи.

— Здається я забула в тебе свій телефон.

Я скривився скрипнув зубами, але розвернувся і штовхнув двері ширше.

— Швидко, — буркнув.

Віка з ледь помітною усмішкою прослизнула всередину, ніби чекала, що я її впущу.

— Десь тут залишила… — пробурмотіла вона, оглядаючись.

Я перехрестив руки на грудях, нетерпляче спостерігаючи, як вона повільно рухається кімнатою.

— Ти певна, що він тут?

Віка кивнула, підійшла ближче до журнального столика й почала оглядати його поверхню.

— Ось, — раптом сказала вона, піднімаючи телефон. — Дякую, Олеже.

— Тепер можеш іти.

Віка не поспішала. Вона провела пальцями по корпусу телефону, поглянула на мене довгим поглядом.

Я втомлено потер обличчя. Голова гуділа, і я розумів, що алкоголь лише погіршив ситуацію.

— Ти п’яний, — відзначила Віка, схрестивши руки. — Давай заварю тобі каву.

— Не треба, — буркнув я, роблячи крок до дивана, але невпевнено похитнувся.

— Ну, звісно, не треба, — іронічно посміхнулася Віка. — Але ти ж не хочеш, щоб тобі завтра було ще гірше?

Я глянув на неї з-під лоба. Мені хотілося просто лягти й забути про все, але ця жінка вперто не йшла.

— Добре, — здався я. — Але швидко.

Віка хитро усміхнулася і попрямувала на кухню, а я опустився на диван, потерши скроні. Щось у всій цій ситуації мене дратувало, але розбиратися не було сил.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍