Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

28.1 Болюча зрада

Я сиділа біля вікна і дивилася, як за склом пробігають знайомі краєвиди. У грудях було тепло і спокійно. Я їхала додому — і вперше за довгий час це слово не здавалося чужим.

Мама допомогла мені розкласти думки по поличках. Я знала, що робити далі. Я розповім Олегу правду. Ми ж майбутня сім'я, правда? А сім'я має бути чесною одне з одним.

Я поклала руку на живіт і усміхнулася. Так, усе буде добре.

Я вийшла з таксі й одразу насторожилася — машини Олега не було на звичному місці. Дивно. Хоча він не знав, що я приїжджаю сьогодні, хотіла зробити сюрприз.

Можливо, затримався на роботі? Або поїхав у магазин? Я похитала головою, намагаючись відігнати неприємне відчуття, що закрадалося всередину. Глибоко вдихнувши, рушила до дверей.

«Просто не накручуй себе, — сказала я подумки. — Усе гаразд». Але чомусь серце калатало сильніше, ніж мало б.

Я потягнулася до сумки, щоб дістати ключі, але, натиснувши на ручку, відчула, що двері не замкнені.

Мене це насторожило. Олег завжди зачиняв двері, навіть якщо виходив ненадовго.

Я зайшла всередину, і майже одразу мене огорнуло якесь тривожне передчуття. У повітрі відчувався слабкий аромат кави, а в коридорі стояли чужі жіночі туфлі.

Я завмерла, відчуваючи, як у грудях холоне.

— Олег? — кликнула я, намагаючись, щоб голос звучав твердо, хоча всередині мене вже вирувала буря.

Я пройшла у вітальню і одразу помітила на журнальному столику дві чашки з кавою. Одна була майже порожня, інша – лише трохи надпита.

Серце стиснулося.

У будинку було тихо, надто тихо. Я озирнулася, шукаючи хоч якийсь рух, якусь підказку, що тут відбувається.

Раптом зі сторони кухні почулися кроки. Я завмерла, вдихнула глибше й повернула голову на звук.

Я відчула, як у грудях все стискається.

З кухні вийшла Віка. Голосно зітхнула, потягнулася і… Я завмерла. Вона була одягнена лише в чоловічу сорочку. В Олегову сорочку.

Очі самі знайшли її погляд. Віка зупинилася, побачивши мене. Її губи повільно розтяглися в хитруватій усмішці.

— О, Настю, ти вже повернулася, — її голос звучав розслаблено, майже лагідно. Вона переступила з ноги на ногу, наче їй було ніяково. — Вибач, я не знала, що ти так скоро…

Я не могла поворухнутися. Не могла дихати. Тільки відчувала, як земля під ногами починає хитатися.

— Де Олег? — мій голос зірвався, але я не впізнала його.

Віка з удаваною розгубленістю подивилася на мене, потім глянула через плече, ніби обдумуючи відповідь.

— Спить, — відповіла вона нарешті й склала руки на грудях. — Втомився, бідолашний.

У мене в голові задзвеніло. Я відчула, як руки мимоволі стискаються в кулаки.

— Віка… — я зробила крок уперед, намагаючись не втратити контроль над собою. — Що ти тут робиш?

Вона зітхнула й розвела руками.

— Та нічого такого, Настю. Просто підтримувала твого нареченого, поки тебе не було. Він дуже переживав… — її очі хитро звузилися. — Ну, ти ж розумієш.

— Я тобі не вірю, — я зціпила зуби, відчуваючи, як серце несамовито калатає в грудях.

Віка скривила губи в ледь помітній усмішці й нахабно обвела рукою сорочку, що ледь прикривала її тіло.

— Твоя справа, Настю. Але факти говорять самі за себе, — вона підняла одну з чашок із кавою й демонстративно зробила ковток. — Можеш піти й переконатися сама.

Я на мить завмерла, але потім рішуче рушила в бік спальні. У голові була лише одна думка: це неможливо. Це брехня. Це… має бути брехнею.

Я штовхнула двері спальні, і серце боляче стислося в грудях.

Олег лежав на ліжку, оголений, зі сплутаним волоссям. Він глибоко спав, навіть не ворухнувся від звуку дверей.

Я завмерла на порозі, відчуваючи, як усередині все обірвалося. Гортань стиснулася так, що я не могла видати ні звуку. Хотілося кричати, плакати, кинути щось об стіну, але я просто стояла, мов закам’яніла.

Позаду почулася легка хода Віки.

— Ну що, тепер віриш? — її голос звучав майже співчутливо, але в очах танцювала переможна іскра.

Я більше не могла цього витримати. Дихати стало важко, груди стискало болем, а перед очима пливли тіні.

Різко розвернувшись, я майже вибігла з кімнати, не звертаючи уваги на Віку. Її слова дзвеніли у вухах, але я не хотіла більше нічого чути.

Двері гучно гримнули за моєю спиною. Я вибігла надвір, холодне повітря вдарило в обличчя, але це не допомогло впоратися з запамороченням.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍