Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Летті…

–Не зви мене Летті! Я – Скарлет. Ненавиджу, коли ти так робиш! Мама тягне все це сама! Ти міг би хоч раз допомогти!

–Не згадуй про свою матір. Мені начхати. Я в твоєму віці уже мав першу роботу. Якщо ти так хвилюєшся за гроші і за неї, то шукай де зароблятимеш.

–Я маю навчатись, а не відволікатись на роботу. До того ж в мене наче як обоє батьків працюють. Чи ти думаєш скинув копійки раз на місяць і цього вистачить на пожерти, пожити і вивчитись? Ти такий наївний?

–Слухай, Ле…Скарлет, ти подзвонила мені, щоб що? Мати послала надавити на жалість? Не треба цього. Я сказав: як буде можливість – допоможу. Як нема – вибачай.

Скарлет заріклась ще бодай раз говорити з батьком стосовно грошей. Вона чітко усвідомлювала, що працюючи у великому місті батько має цілком достатньо, щоб орендувати апартаменти на п’ятнадцятому поверсі, а отже все не так погано, як він описує. Але те, як він подає все це…Те, як йому начхати на добробут дочки, бо «у тебе ж є мама», це завжди змушувало Скарлет відчувати огиду і гнів. Після сварки вони не говорили майже рік. Він знову не привітав її із днем народження. Та вже за місяць вона вітає батька з його власним. Просто тому, що  почуває себе розумнішою. І прагнула тицьнути цим йому прямісінько в мордяку.

Вже за кілька місяців він приїхав, різка зміна його настрою здивувала дівчину, бо він (о, Боже мій!) запросив її відсвяткувати пропущений день народження. Скарлет їхала на зустріч стурбованою. Вона не пригадувала, щоб так хвилювалась, перш ніж побачить тата. Вони бачились десь роки два тому і останній з них не спілкувались зовсім. Яким чином пройде ця зустріч, вона не знала. Вони домовились зустрітись у ресторанчику китайської кухні, де часто бували колись. Біля ресторану на неї чекав тато і дідусь. Батько всміхнувся, побачивши Скарлет і протягнув їй рожеві тюльпани.

–Дякую.– всміхнулась вона.

Тоді тато обійняв її і вони якийсь час так і простояли. Скарлет відчувала, що от-от заплаче, але стрималась. Дідусь був доволі ексцентричною людиною, драматичний художник якого ніхто не розумів, та і він не відставав – сам не намагався зрозуміти нікого. Він обійняв онуку і кинув якийсь загадковий жарт, вочевидь, зрозумілий виключно йому самому.

Вони зайшли до ресторану, тато допоміг Скарлет зняти куртку. Вона сіла за столик, навпроти батька і діда.

–Це тобі.– всміхнувся батько, протягнувши їй пакунок Pandora, у той період ці браслети були просто на піку своєї популярності. Скарлет всміхнулась і розв’язавши стрічку, яка була на пакунку, дістала білий квадратний футляр, де на подушечці виблискував срібний браслет із прикрасою у формі серця, яке обіймали крила.

–Я, звісно, не знаю чи ти таке носитимеш…Просто попитав у жінок на роботі, в них дочки твого віку приблизно…Вони порадили це.

Скарлет всміхнулась, піднявши очі.

–Дуже гарний, допоможеш?

Вона протягнула браслет батькові і підняла руку, щоб тато закрив застібку опустивши прикрасу на зап’ясток.

Дідусь всміхався, попиваючи свій чай, але нічого не сказав.

Вони пообідали, поговорили легко і ненапружено. Тато розповів, як сам приготував лімончелло, дідусь захопливо слухав, ставлячи питання. А Скарлет спостерігала за ними обома  і не могла позбутись думки, наскільки вони всі схожі. Та сама лінія профілю, той самий колір волосся. Наскільки батько буде схожим на діда в старості. Ця думка засіла в її голові на довгий час, перш, ніж вона усвідомила потім: не буде. Він ніколи не буде старим.

Ця тепла зустріч після дня її вісімнадцятиріччя, була останньою зустріччю Скарлет із батьком. Далі були чергові сварки та ігнорування. Потім короткі листування, що починались із «як справи?» і закінчувались «я теж», з паузами на кілька місяців.

Востаннє, вони листувались влітку два роки тому. Скарлет добре це запам’ятала, бо саме дістала з чистого одягу свою улюблену футболку. Вона була дивного кольору, який вона зараз, працюючи з палітрами, описала б не інакше, як поєднанням відтінків 12-5202(горлиця) і 14-1315(фундук). Це була татова футболка, яку він колись, ще як виїжджав остаточно, залишив тут. Вона була із якісного трикотажу, який після стількох років постійного використання не зносився. Футболка була як нова, Скарлет колись обрізала її, зробивши оверсайз кроп-топ, і вивернула її навиворіт, бо напис був двостороннім і це мало цікавий вигляд. Скарлет одягнула її і сфотографувалась. Тоді знайшла їх старе спільне фото, де тато в цій самій футболці до усіх модифікацій. І відправила йому:

Привіт! Диви, які фото знайшла

Привіт! Яка ти гарненька!

Футболку впізнав?

Це, що моя стара?

Егеж! Обожнюю її, тягаю вже рік восьмий, тільки я її обрізала і вивернула

Та вона ж мабуть геть зношена вже, хоча вигляд має класний на тобі

Вона шикарна! Не зношується. Дівчата запитували, де взяла, кажу: татків підгон+мої вмілі рученята