Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

але «Гелен» – негодяще ім’я для служниці. Я не знаю, що тепер ті матері із нижчих класів собі думають…

Коли Найтон прибув у котедж, небо вже прояснилося. Зверху уривками лилося тьмяне сонячне світло й золотило голову Кетрін, яка стояла на порозі, зустрічаючи його. Той підійшов до неї швидко – ледь не по-хлоп’ячому.

– Я тільки сподіваюся, що не завдав вам клопоту? Мені ж бо просто необхідно було знову вас побачити. А ваша подруга, в якої ви зупинилися, вона, маю надію, не проти?

– Заходьте й познайомтеся з нею, – відповіла на це міс Ґрей. – Вона буває страшенною буркотухою, але ви незабаром переконаєтеся, що в неї найдобріше серце на світі.

Міс Вайнер велично воссідала у вітальні, вбрана в повний комплект камей, які так до речі збереглися в родини. Вона привітала гостя з гідністю й тією церемонною ввічливістю, які збентежили б не одного чоловіка. Проте харизму Найтона ігнорувати було не так легко, і вже за десять хвилин стара помітно пом’якшала. Ланч пройшов весело, а Еллен (чи Гелен) у новій парі шовкових панчіх без єдиної стрілки й затяжки, явила чудеса вишколеності. Потому Кетрін із гостем пішли на прогулянку, а повернувшись, пили чай тет-а-тет, оскільки міс Вайнер пішла прилягти.

Коли авто нарешті від’їхало, міс Ґрей повільно піднялася нагору. Голос господарки погукав її, і жінка зайшла до неї в спальню.

– Твій приятель уже поїхав?

– Так. Дуже вам дякую, що дозволили запросити його.

– Нема за що. Невже ти гадаєш, що я одна з тих старих скнар-буркотух, які нізащо не зроблять нікому добра?

– Ні, я гадаю, ви ясочка, – приязно промовила Кетрін.

– Хм, – видобула улещена міс Вайнер.

А коли міс Ґрей вже виходила з кімнати, знову гукнула її:

– Кетрін?

– Що?

– Я помилилася щодо цього твого молодого чоловіка. Коли джентльмен запобігає в когось ласки, то буває привітним, задушевним, галантним, сипле компліментами і знаками уваги – словом, причаровує. А от коли він по вуха закоханий, то мимоволі скидається на барана. Ну й от, щоразу, як він дивився на тебе, то мав вигляд справдешнього барана. Тож я беру назад усі слова, які сказала цього ранку. Таке вдати не вийде.

Розділ тридцять перший

Містер Ааронз за ланчем

– А-ах-х! – вдячно видобув містер Ааронз.

Він добряче приклався до пивного кухля, а відтак, зітхнувши, відставив його, витер із губів піну й усміхнувся через стіл своєму частувальнику, мсьє Еркюлеві Пуаро.

– Дайте мені доладний біфштекс, – сказав містер Ааронз, – і кухоль пристойного пива для змазки – вартого, щоб я ним рота бруднив, – і нехай хтось інший давиться тими вашими французькими витребеньками – закусками-«гапиритивами», омлетами й крихітними перепілками. От дайте мені, – повторив він, – доладний біфштекс.

Детектив, який щойно саме це і зробив, співчутливо посміхнувся.

– Ні, м’ясний пудинг із нирками – теж непогана штука, – повів далі частований. – Яблучний пиріг? А чого ж, скуштую. Дякую, міс, та ще глечик вершків прихопіть.

І трапеза продовжилась. Але зрештою, протяжно зітхнувши, містер Ааронз відклав ложку й виделку, готуючись посмакувати дещицю сиру, перш ніж перейти до інших справ.

– Ви, здається, сказали, мсьє Пуаро, наче у вас до мене є якесь дільце? Будьте певні, я залюбки зроблю що завгодно, коли це чимось вам допоможе, – заявив він.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – відповів той. – Я сказав собі: «Якщо хочеш дізнатися про що-небудь, пов’язане з акторським ремеслом, є лише одна людина, яка знає про нього все й навіть більше, і це не хто інший, як твій давній друг, містер Джозеф Ааронз».

– І ви не надто помилились, – самовдоволено видобув той. – Хай про що йдеться – минуле, теперішнє чи майбутнє театру, – а вам саме до Джо Ааронза й треба.

– Précisément.[83] От я і хочу запитати вас, мсьє Ааронзе: що вам відомо про молоду даму на прізвище Кідд?

– Кідд? Кітті Кідд?

– Кітті Кідд.

– Тямуща була панночка. Спів, танці, травесті… Вона?

– Вона.

– Дуже тямуща. Заробляла непогано. Без ангажементу не сиділа. Здебільшого виконувала чоловічі ролі, хоча, до речі, й характерною акторкою була – не зрівняєшся.

– І я те саме чув, – промовив Пуаро. – Але вона давненько вже не виступає, адже так?

– Точно. Відійшла від справ. Подалася до Франції й закрутила там із якимось аристократом – великим цабе. Ну а потому, видно, полишила сцену назовсім.

– Коли це сталося?

– Дайте подумати. Три роки тому. Ото була втрата так втрата – це вже повірте моєму слову.

– Вона була розумна?

– Наче ціла хура мавп.

– А ви не знаєте прізвища того чоловіка, з яким вона заприязнилась у Парижі?

– Знаю тільки, що з якимось великим цабе. Графом – чи, може, маркізом? Тепер ось, подумавши, я, здається, пригадую, що то був маркіз.

– І відтоді ви про неї нічого не чули?

– Анічогісінько. Навіть випадково ні разу не бачив. Б’юсь об заклад, що вона прохолоджується на якомусь із модних закордонних курортів. Справжня маркіза – комар носа не підточить. Кітті голову не задуриш. Вона сама кого завгодно в дурні пошиє.

– Ясно, – задумливо протягнув детектив.

– Вибачайте, мсьє Пуаро, що не можу повідомити вам більше, – докинув той. – Бо я хотів би по змозі прислужитися вам. Ви свого часу зробили мені неабияку послугу.

– О, але ж відтоді ми квити: ви теж зробили мені неабияку послугу.

– Послуга за послугу. Ха-ха! – реготнув містер Ааронз.

– Ваша професія, певно, дуже цікава, – сказав Пуаро.

– Така собі, – ухильно кинув той. – Хоч і з гріхом пополам, а жити можна. Зваживши всі плюси й мінуси, виходить загалом непогано, а все ж доводиться тримати очі широко відкритими. Ніколи не знаєш, чого закортить публіці завтра.

– Протягом кількох останніх років на авансцену вийшли танці, – замислено промурмотів Пуаро.

– Сам я зроду не розумів, що глядачі знаходять у російському балеті, але людям подобається. Чистий снобізм, як на мій смак.

– На Рив’єрі я був познайомився з однією танцівницею – мадемуазель Мірей.

– Мірей? О, то, за всіма відгуками, гаряча штучка. Спонсорів їй не бракує, і гроші роблять своє – хоча, коли на те пішло, танцювати та панночка вміє: я бачив її виступ, тож знаю, що кажу. Сам я ніколи не мав із нею справи, але чув, наче характер у неї жахливий – весь час істерики та примхи.

– Так, – у задумі протягнув детектив, – так, можу собі уявити.

– Темперамент! – сказав містер Ааронз. – Темперамент! Ось як вони самі це називають. Моя жінка була танцівницею, перш ніж вийшла за мене, але, в добру пору сказати, темпераменту