Читати книгу - "Мазепа"

побачили, як ми чайки над Дніпром лаштуємо, от тоді роззявлювали б свої широкі роти. Ну, хочеш, - гукав якийсь запорожець на старого турка, - так я тобі і труну зготую і то скорше, поки ти вспієш умерти, їй Богу!»

І так привітливо, мало що не солодко балакав, що турок тільки приязно усміхався до нього. «Бач, як зуби шкіриш і примилюєшся тепер, недовірку бісурманський, а недавно на нас нападав, старому Хмелеві батька під Цецорою убив, ясир набирав, під Берестечком нас зрадив, ах ти виплодку пекельний!»

«А з Юрасем що ви зробили?» - приставав до турків другий козак.

«Ну кажіть, де ви закатрупили бідного Юрася, ну?»

Турки, гадаючи, що їм Бог вість які милі речі говорять, приязно усміхалися, показуючи повні роти білих зубів.

Над табором маяла вже гетьманська хоругва. Мручко не балакав на вітер. Таку здорову жердку вишукав десь у лісі, як щогла на кораблі.

Кругом намету козаки стояли і не пускали туди нікого. «Гетьман не велів», - говорили.

Назустріч Войнаровському гетьманський чура вибіг.

«Вашої милості нетерпеливо дожидають».

«Що ж таке?»

«Ясновельможний двічі кликали. до себе».

Войнаровський прискорив ходи.

Увійшов до першого переділу намету. Тут усі до нього: «Де він дівався, де пропадав?.. »

«Не бачите? Купатися ходив. - І показував на мокре ще волосся. - Що? Невже ж мені не вільно?»

«Правильно. Невже ж чоловікові й викупатися не вільно?» - притакував солодким голоском Горленко.

«Не хлопчик же він, щоб міг утопитися».

Слово «хлопчик» сичало, як гадючка. Натякало на буцімто надто молоді літа Войнаровського, молоді для тих почестей, які він мав, а ще більше, які міг мати. «Хлопчик...»

«Дідуган ще легше може втопитися, ніж хлопчик», - відгукнув Горленко і підняв занавіску до гетьманської світлиці.

Гетьман руки до нього простягав, дійсно буцім мати до свого хлопчика, який блукав, і тепер вона тішиться, що вернувся.

«Добре, що ти тут, Андрію, - говорив. - Чогось я тривожився тобою. Усякого народу тут нахлинуло, і непевного, мабуть, теж чимало. Куди ж то ти дівався? Я вже заскучав за тобою».

В голосі гетьмана почувалася тая м'якість, з якою іноді старі люди до молодих звертаються, наче в них самих себе молодими бачать.

Відчув це Войнаровський і нахилився до дядькової руки.

«Купатися ходив, купіль тут чудова».

«А знаєш ти, що як мені панове медики дозволять, то я завтра вранці також туди поїду й викупаюся. Може, мене вилічить вона, коли ліки не хочуть. Сідай, ми чекали з вечерею на тебе».

Войнаровський кинув оком по наметі. Намет стояв на помості. Поміст був прикритий коврами й килимами, здебільшого таки нашої роботи. Ніхто не хотів оставатися позаду за сотником Мручком. Що мали найкращого, зносили. «Мені вже й відпроситися годі. Місця для того добра не маю, - пояснював гетьман. - А всьому сотник Мручко винен, бо купив цей намет. Не розніжнюй мене, сотнику, бо я тепер мандрівець бездомний, треба мені до біди привикати».

Мручко за столом ні в цих, ні в тих сидів. Не знав, чи перечити йому, чи мовчати. А гетьман розбалакався нині. «І чим я тобі віддячуся, старий друже? Наставив би тебе

полковником, так де тії полки?» А подумавши хвилину, додав: «Правду сказати, полковники наші так себе осоромили, що боюсь тебе цим титулом образити».

«Мені діло дороге, ваша милосте, а не титули й ранги».

«Не потребуєш мені того казати. Сам бачу. Так випиймо ж тоді за здоров'я тих, що їм дороге діло!» - і чоломкнувся чаркою з Мручком.

«Де ти такого гарного вина добув, Андрію? - питався. - Це ж прямо нектар. Я від нього сили за двох слабих у собі почуваю», - і усміхнувся. Видно було, що силкувався бути розмовним і дотепним, як колись, бо хотів виявити своїм вірним людям вдяку за всі тії труди й терпіння, яких вони зазнали, супроводжаючи його з-під Полтави в Бендери. Але не був це той давній Мазепин дотеп, що до сліз розсмішував людей, рівно, чи він по-нашому, чи по-польськи, по-московськи, чи латинською мовою балакав. Нині в його словах почувалося тепло останніх променів осіннього сонця. Ще трохи й холодним вітром повіє. Не показували того по собі, самих себе раді були дурити, що воно так не є, та що ти на це порадиш? В наметі радости не було.

«Чого ж бо ви так посоловіли, діти? - питався гетьман, - утомилися, чи за минулим скучно? Гадаєте, що мені його не жаль? Ви ще молоді, - сотник Мручко, як не тілом, так душею, - перед вами майбутнє, туди повертайтеся думками.. Випиймо за щасливу майбутність і вірмо, що поборемо горе, бо хто не вірить, той і не поборе».

«А як горе нас поборе?» - спитав Войнаровський, якому з гадки не сходило те, що від шведа чув.

Гетьман пильно подивився на його. «Не покидай, Андрію, надії! - сказав і накивав йому пальцем. - Тобі вірити треба!»

Орликові на висках жили понабігали, Горленкові ліва брова вгору підлізла і так його в горлі дернуло, що мусів відкашлянути. Ганна Войнаровського злегка поступцем торкнула. Він спаленів. Мручко подивився на них і, не хотячи, по старій звичці зітхнув: «Так воно, так».

«Як, сотнику?» - спитав гетьман.

«А що поки живеш, поти чогось ждеш і все тобі здається, що як не нині, то завтра, а воно прийде, бо прийти мусить. Біда тільки, що іноді багато людей того самого собі бажає, а доля тільки одного вдоволити може».

«Ов! - спохопився гетьман, - щось то наш сотник нині, ніби Пітія балака».

Мручко почухався за вухом: «Мабуть, немудро сказав. Вибачайте! Рука в мене куди від голови сильніша».

«Але й на слово ти, сотнику, крепкий!»

«На просте, таке як для козаків, то, може, але поміж ученими, то Мручко дурень. І мабуть, найкраще, як не озивається».

«Ой ні! - заперечив Орлик. - Сотник Мручко голова політична».

«Лиш до політики незвична», - докинув і від себе Горленко.

«Лишіть ви мене! - боронився сотник, - а то засоромлюсь, як дівиця.»

Орлик на годинник глянув. «Чи не пора пану гетьманові спочити?

«Підемо хіба, панове».

Прощалися й розходились. «Я ще до тебе, сотнику, нині загляну», - шепнув Войнаровський Мручкові, випроваджуючи його з намету.

В середущій частині намету уставлено гетьманове ліжко. Тут найтихіше й найбезпечніше.

Ганна зрухала постіль, поклала подушки так, як дядько любив, і подалася до світлиці.

Чура помагав гетьманові роздягатися, а вона