Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

тяжко. Він відкинувся на пісок і став лежати, дивлячись на блакитне небо.

— Ви всі однозначно маєте рацію.

Вона тим часом дісталася до його стегна.

— Ой, — захихотів полковник, — лоскотно!

Яка насолода, подумав він, бути з’їденим такою прекрасною жінкою.

— Трохи лівіше, — пробурмотів він, заплющивши очі, — трішечки лівіше...

Ґлокта підхопився, відчувши нестерпний біль, і сів на ліжку; його спина вигнулася, напружившись, як натягнутий до максимуму лук. Його ліва нога затремтіла під мокрим простирадлом, а виснажені м’язи зіщулилися в палючих судомах. Він закусив губу останніми зубами, щоб не закричати, і важко, шумно задихав крізь ніс. Його обличчя скривилося від несамовитого зусилля, з яким він намагався опанувати біль.

Щойно почало здаватися, що нога розірветься, сухожилля несподівано розслабилися. Ґлокта повалився на мокре ліжко й застиг, важко дихаючи. «Хай будуть прокляті ці срані сни». У нього все боліло, все тіло було кволе, мокре від холодного поту та дрижало. Він нахмурився в темряві. Кімнату наповнював якийсь дивний звук. Якесь різке шипіння. Що це? Він повільно, обережно перекотився й вибрався з ліжка, пошкандибав до вікна й зупинився, визирнувши з нього.

Місто за межами його кімнати неначе зникло. Опустилася сіра завіса, що відрізала його від світу. «Дощ». Він торохтів по підвіконню, і товсті краплі розбивалися на м’які бризки, наповнюючи кімнату прохолодною імлою, намочуючи килим під вікном і фіранки довкола нього, заспокоюючи вологу шкіру Ґлокти. «Дощ». Він уже й забув, що таке буває.

Удалині спалахнула блискавка. На мить у шиплячому мороці з’явилися чорні силуети шпилів Великого храму, а тоді знов опустилася пітьма, до якої долучилося протяжне сердите бурмотіння далекого грому. Ґлокта висунув руку з вікна й відчув, як на його шкіру крапає холодна вода. Дивне, незнайоме відчуття.

— Присягаюся, — тихо сказав він самому собі.

— Надходять перші дощі.

Ґлокта, мало не задихнувшись, розвернувся, спіткнувся та схопився за мокре каміння довкола вікна, щоб не впасти. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, і звідки долинув голос, було незрозуміло. «Він мені тільки примарився? Я ще сню?»

— Прекрасна мить. Світ неначе ожив.

У Ґлокти завмерло серце. Голос був чоловічий, низький і глибокий. «Голос того, хто знищив Давуста? Того, хто скоро знищить мене?»

Кімнату знов освітила яскрава блискавиця. Мовець сидів на килимі, схрестивши ноги. Чорношкірий старий із довгим волоссям. «Між мною та дверима. Я б не обійшов, навіть якби бігав значно краще». Світло зникло так само швидко, як з’явилось, але образ на мить затримався, урізавшись Ґлокті в очі. А тоді загуркотів грім, що роздирав небо, відлунюючи в темряві просторої кімнати. «Моїх відчайдушних криків про допомогу не почув би ніхто, навіть якби це когось обходило».

— Хто ви в біса такий?

Голос Ґлокти став писклявим від шоку.

— Мене звати Юлвей. Не тривожся.

— Не тривожитися? Ти що, бля, жартуєш?

— Якби я збирався тебе вбити, ти помер би вві сні. Утім, я б залишив тіло.

— Це неабияка втіха.

Ґлокта гарячково думав, перебираючи в голові предмети, до яких міг дотягнутися. «Я можу дотягнутись аж до декоративного чайного глека на столі». Він мало не засміявся. «І що з ним зробити? Запропонувати йому чаю? Навіть якби я був значно ефективнішим бійцем, битися все одно було б нічим».

— Як ти сюди потрапив?

— Я знаю певні способи. Ті самі, якими я перетнув широку пустелю, подолав велелюдну дорогу від Шаффи непоміченим та пройшов у місто крізь гуркське військо.

— А міг би просто постукати.

— Той, хто стукає, не обов’язково ввійде.

Ґлокта напружив очі в пітьмі, але не зміг розгледіти нічого, крім нечітких сірих обрисів меблів і заокруглених сірих отворів інших вікон. Дощ стукав по підвіконню в нього за спиною й тихо шипів на дахах міста внизу. Щойно Ґлокта замислився, чи не скінчився його сон, голос залунав знову.

— Я, як і багато років перед цим, стежив за гурками. Таке вже моє завдання. Покута за роль, яку я відіграв у розколі свого ордену.

— Твого ордену?

— Ордену магів. Я четвертий із дванадцятьох учнів Джувенса.

«Маг. Я міг би й здогадатися. Як той голомозий докучливий старий, Баяз, а від нього я не одержав нічого, крім плутанини. Ніби мало в мене було проблем із політикою та зрадою — тепер ще треба займатися легендами та забобонами. Однак виглядає на те, що я принаймні переживу цю ніч».

— Маг, так? Вибач, якщо я не захоплюся цим. Справи, які мені довелося вести з твоїм орденом, у найкращому разі були марнуванням мого часу.

— Тоді я, можливо, зумію відновити нашу репутацію. Я приніс тобі відомості.

— Безкоштовно?

— Цього разу — так. Гурки пересуваються. П’ять їхніх золотих штандартів сьогодні пройдуть півостровом під покровом бурі. Двадцять тисяч списів, а також великі військові машини. Інші п’ять штандартів чекають за пагорбами, і це ще не все. Дороги від Шаффи до Ул-Катіфа, від Ул-Катіфа до Далеппи та від Далеппи до моря кишать вояками. Імператор висуває всі свої сили. Весь Південь у русі. Рекрути з Кадіру та Дави, дикі вершники з Яштавіту, несамовиті дикуни з джунглів Шаміру, де чоловіки та жінки б’ються пліч-о-пліч. Усі вони йдуть на північ. Ідуть сюди, битися за імператора.

— Така сила людей — тільки щоб узяти Дагоску?

— І не лише вони. Імператор побудував собі флот. Сто великих кораблів.

— Гурки не мореплавці. Моря контролює Союз.

— Світ змінюється, а ви повинні змінюватися з ним, щоб вас не змели. Ця війна буде несхожою на попередню. Калул нарешті висуває власних солдатів. Армію, яку створював багато довгих років. Відчиняються ворота великого храму-фортеці Саркант високо в безплідних горах. Я це бачив. Виходить Мамун, тричі благословенний і тричі проклятий, плід пустелі, перший учень Калула. Вони разом порушили Другий закон, разом їли людську плоть. За ними йдуть Сто Слів; усі вони — пожирачі, учні Пророка, вирощені для бою та відгодовані за ці довгі роки, адепти військових наук і високого мистецтва. Світ не стикався з такою небезпекою від Давніх часів, коли Джувенс бився з Канедіасом. А може, з іще давніших часів, коли Ґлустрод торкнувся Потойбіччя, прагнучи відчинити ворота до нижнього світу.

«І таке інше. Шкода. До цього він розмовляв дивовижно осмислено як на мага».

— Хочеш надати мені відомості? Облиш свої казочки на ніч і скажи мені, що сталося з Давустом.

— Тут є пожирач. Я відчуваю цей