Читати книгу - "Земля Санникова"

своє. Амнундак вирішив — от прийде шаман, помолиться; як скаже — так і зробимо.

— Микита необережно пообіцяв їм те, чого може й не статися, — сказав Горюнов.

— І врешті справу вирішить шаман незалежно від обіцянок Микити, — додав Костяков.

— Я гадаю, що шаман теж прислухається до «голосу народу», — зауважив Ордин. — Це хитрий старий. Згадайте, коли він чаклував у день нашого приходу, він заявив від імені духів, що лиха, можливо, не станеться, поки білі люди лишатимуться в онкілонів. Він лишив собі лазівку й мав рацію.

Увійшов Горохов і сказав:

— Я їх трохи заспокоїв, а спочатку вони дуже сердилися, а гірше за всіх баби: «Женіть їх, тобто нас, у шию! — кричать. — Ми їм і житло, і їжу, і посуд усякий дали, і кращих дівчат своїх не пожаліли, а вони от що нам роблять!» І голосять, і голосять!.. Насилу Амнундак їх шаманом заспокоїв: прийде, мовляв, і розсудить, як бути з ними. Зараз прийшов шаман, і мені веліли піти.

— А ми сподівалися, що будемо присутніми під час моління, — сказав Горюнов.

— Ніяк не можна, — відповів Горохов. — Шаман, як підійшов, побачив мене й сказав Амнундаку, щоб білих людей на молінні не було.

— Значить, буде суд за відсутності підсудних! — посміхнувся Костяков. — А жінки можуть піти?

— Вони вже всі там. Від них і дізнаємось перш за все, що скаже шаман.

Горохов, очевидно, не побачив Аннуїр, коли ввійшов у землянку, а вона за його спиною тихенько шмигнула за двері, коли почула, що прийшов шаман, а йому наказали піти.

— А чи знаєте, яка холоднеча надворі? — додав Горохов, сідаючи до вогню й простягаючи до нього руки. — Я зовсім задубів, поки там розмовляв. Густий туман і холодний, наче в нас у Козачому.

Ордин багатозначно переглянувся з Горюновим і обидва вийшли надвір.

На них війнуло таким холодом, якого вони давно не відчували, — температура, напевно, була ледь вищою від нуля. І темрява була така, що за два кроки не можна було побачити одне одного. Світло від багаття, яке виднілося із димового отвору землянки, ледь освітлювало густий туман, що висів у повітрі.

З оселі вождя вже долітав гуркіт бубна й глухий голос шамана.

Собаки, зачувши господарів, підбігли й почали скавчати й проситися до землянки.

— Еге, і вони відвикли від холоду! — сказав Ордин. — Нічого, звикайте, скоро повернетесь на холодну батьківщину.

— Але завтра ми йдемо на північ? — запитав Горюнов.

— От дізнаємось, що вимолить шаман у богів. Можливо, доведеться цієї ж ночі, користуючись туманом, утікати звідси.

— Навряд чи ми знайдемо дорогу вночі!

— А ці тварючки нащо? Вони поведуть нас, — відповів Ордин, пестячи Крота, який крутився коло його ніг.

Коли вони повернулися до землянки, Горохов укладався спати знічев’я. Дочекавшись, поки він захропів, мандрівники переговорили з Костяковим стосовно можливої втечі вночі й відібрали пожитки, які треба було взяти із собою. Потім сіли до вогню, очікуючи повернення жінок із моління.

Нарешті з’явилася Аннуїр, присіла до вогню й, пильно дивлячись у нього, сказала зі сльозами на очах:

— Погано буде онкілонам, шаман каже. Холод, вода, вогонь. Справджуються пророцтва предків. Білі люди прийшли — нещастя почалися. Білі люди підуть — нещастя триватимуть. Якщо можуть — нехай допоможуть. Будемо молитися, жертви приносити. Погано говорив, безладно говорив. Три рази починав моління. Тепер лежить, мов мертвий. Онкілони сидять, чекають, чи не скаже чогось іще.

Але мандрівники лишилися задоволені результатами чаклування, їх, принаймні, прямо не називали винуватцями бід, не вимагали, щоб вони припинили їх, не виганяли негайно зі свого середовища. А якщо біди припиняться й дадуть відпочинок на цілі тижні або навіть місяці, онкілони заспокояться, і можна буде мирно доживати свій час і піти, коли це буде зручно.

— Аннуїр, — сказав Ордин. — Завтра рано-вранці ми підемо до долини Тисячі Димів, і ти підеш із нами. Але іншим нічого не кажи.

— Нащо ви знову йдете в це погане місце?

— Треба подивитись, що там коїться, чи скоро скінчаться нещастя онкілонів.

— Як ви дізнаєтесь про це? Шаман не знає, а ви знаєте!

— Підеш із нами — і ти дізнаєшся, ми тобі розтлумачимо. Підемо через стоянку твого роду. Ти знаєш найкоротший шлях?

— Як не знати — скільки разів ходила.

— І в туман дорогу знайдеш?

— Постараюся. Для тебе все зроблю!

— Ну, тоді лягай спати, вставати треба рано.

Тільки-но вони лягли, як з’явилися інші чотири жінки.

Побачивши порожню землянку, вони спочатку злякалися, подумали, що білі люди потайки втекли, але одразу ж помітили сплячих і, погрівшись трохи біля вогню, розійшлися по своїх місцях, звідки скоро почувся тихий гомін. Мандрівники вранці дізналися, що шаман, отямившись, сказав, що білі люди не повинні йти, а то буде гірше. Тому жінки й повернулися до них.

Чорна пустеля

Рано-вранці три дослідники й Аннуїр, одягнувшись якнайтепліше та взявши торбини й рушниці, вирушили. Горохову вони лишили записку, що пішли оглянути озера й повернуться тільки наступного дня, а його залишили онкілонам як запоруку свого повернення. Туман був дуже густий, але Аннуїр швидко побачила пряму стежку до далеких стійбищ і впевнено вела своїх супутників. Холод змушував їх іти швидко. На траві всюди лежав іній, і одне з озер, повз яке проходила стежка, виявилося вкритим товстим шаром льоду коло берегів.

— Ніколи в нас ще не було так холодно о цій порі! — зауважила Аннуїр, побачивши лід.

— От ми і йдемо в долину Тисячі Димів, щоб дізнатися, чому стало так холодно, — пояснив їй Ордин.

Туман розсіявся тільки опівдні, коли подорожні дійшли до останнього стійбища, де зробили привал для обіду. Воно теж розвалилося під час землетрусу, але його вже майже відновили. Населення зустріло білих людей приязно — до нього ще не дійшли настрої й підозри, які з’явилися напередодні серед людей роду Амнундака. Вони знали про зникнення священного озера й були вражені, але барабан не передав, що в цьому звинувачують прибульців.

Присутність Аннуїр, яку її родичі любили, відвела будь-яку підозру, що білі люди втекли, а коли три воїни, дізнавшись, куди вони йдуть, запропонували себе в конвоїри і на це погодились, тому не лишилося й думки про їхню відлучку без згоди вождя.

Відпочивши, вирушили далі. Сонце вже пригрівало, але день справляв ураження осіннього, а не літнього. Пішли найкоротшим шляхом на північ і години через три досягли поясу бідної рослинності, а трохи пізніше ввійшли в пустельну місцевість. Зміна, яка тут сталася, помітна була вже за кілька кілометрів — не видно було численних стовпів білої пари на