Читати книгу - "Танок драконів"

лицар — чудова людина, однак іноді розуміє все надто буквально. «Це ж був просто жарт, сер»,— подумала Дані, та все одно всілася на подушки.

Незабаром уже відчувалося, що вона провела ніч без сну. Поки Резнак розводився про ремісничі гільдії, Дані притлумлювала позіхання. Схоже, каменярі на неї гніваються. І мулярі також. Дехто з колишніх рабів почав тесати каміння й мурувати стіни, таким чином відбираючи роботу в робітників і майстрів гільдій.

— Вільновідпущеники надто мало правлять за роботу, ваша препишносте,— казав Резнак.— Деякі з них уже почали іменуватися робітниками і навіть майстрами, а на такі звання мають право тільки члени ремісничих гільдій. Каменярі й мулярі шанобливо просять вашу вельможність захистити їхні стародавні права та звичаї.

— Вільновідпущеники правлять за свою роботу мало, бо вони голодують,— зауважила Дані.— Якщо я забороню їм тесати каміння й мурувати стіни, дуже скоро під моїми дверима зберуться свічарі, килимарі й золотарі з такими самими вимогами щодо своїх ремесел...— Дані мить поміркувала.— Запишіть: відсьогодні тільки члени гільдій мають право називатися робітниками або майстрами... за умови, що гільдії прийматимуть усіх вільновідпущеників, які доведуть своє вміння.

— Так і постановляємо,— сказав Резнак.— Чи не воліє ваша вельможність вислухати шляхетного Гіздара зо Лорака?

«Він ніколи не здасться?»

— Нехай підходить.

Сьогодні Гіздар був не в токарі. Натомість він одягнув просту сіро-синю мантію. А ще він підстригся. «Зголив бороду й підрізав волосся»,— збагнула Дані. Він ще не став гирявим, принаймні не зовсім, та бодай зникли оті безглузді крила.

— Ваш цирулик непогано попрацював, Гіздаре. Сподіваюся, ви прийшли продемонструвати мені його роботу, а не знову тиснути на мене щодо бійцівських кубел.

— Ваша світлосте,— низько вклонився він,— боюся, я не маю іншого виходу.

Дані скривилася. Навіть її придворні не давали їй спокою через це питання. Зелена грація казала, що відкриття кубел потішить богів. Гирявий вважав, це прихилить до неї більше людей у боротьбі з синами гарпії. «Нехай собі б’ються»,— кректав Дужий Бельвас, який і сам колись був чемпіоном у кублах. Сер Баристан натомість пропонував провести турнір: сироти позмагаються, цілячи списами в кільця, й повоюють тупою зброєю в рукопашній, казав він, але Дані чудово розуміла: ця пропозиція, хай і зроблена з найкращими намірами, цілком безнадійна. Мірінці воліють дивитися на кров, а не на вправність. В іншому разі бійцівські раби носили б лати. Лише маленька Місанді, схоже, розділяла сумніви королеви.

— Я відмовила вам уже шість разів,— нагадала Дані Гіздарові.

— Ваша ясновельможність шанує сімох богів, тож, може, вдовольнить моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Ви не вислухаєте моїх друзів? Їх також семеро,— він почав викликати їх одного по одному.— Ось Храз. Ось доблесна Барсена Чонокоса. Ось Камарон Квит і Гогор Гігант. Ось Плямистий Кіт, а ось — Безстрашний Іток. І нарешті — Белакво Костолам. Вони прийшли додати свої голоси до мого й попросити вашу світлість знову відчинити кубла.

Дані знала цих сімох — якщо не з обличчя, то бодай на ім’я. Це були одні з найуславленіших мірінських бійцівських рабів... а саме бійцівські раби, звільнені з кайданів її каналізаційними пацюками, підняли повстання і здобули для неї місто. І її кровний борг ще не сплачено.

— Я вислухаю вас,— погодилася вона.

Одне по одному присутні просили її дозволу знову відчинити бійцівські кубла.

— Навіщо? — поцікавилася Дані, коли Іток договорив.— Ви ж більше не раби, приречені помирати за примхою господаря. Я вас звільнила. Навіщо ж вам гинути на пломенистому піску?

— Я тренуюся з трирічного віку,— пояснив Гогор Гігант. Убиваю з шестирічного віку. Мати драконів каже, що я вільний. То чому ж я не вільний битися?

— Хочеш битися — бийся за мене. Присягни мечем материним мужам, або вільному братству, або міцним щитам. Навчи битися інших вільновідпущеників.

Гогор похитав головою.

— Раніше я бився за господаря. Ви кажете: бийся за мене. А я кажу: хочу битися сам за себе,— здоровань гупнув себе в груди кулачиськом завбільшки з окіст.— За золото. За славу.

— Гогор висловлює нашу спільну думку,— сказав Плямистий Кіт, який через одне плече перекинув леопардову шкуру.— Востаннє мене перепродали за триста тисяч онерів. У рабстві я спав на хутрі, їв червоне м’ясо просто з кістки. На волі я сплю на соломі, а їм солону рибу — якщо дістану.

— Гіздар присягається, що переможці отримуватимуть половину платні, яку збирають з відвідувачів,— сказав Храз.— Половину, присягається він, а Гіздар — людина чесна.

«Радше хитра». Данерис почувалася в пастці.

— А переможені? Що отримуватимуть вони?

— Їхні імена будуть викарбувані на Брамі долі серед решти доблесних полеглих,— оголосила Барсена. Подейкували, вісім років уже вона вбиває всіх до єдиної суперниць, яких виставляють проти неї.— Всі люди помруть... але не всіх пам’ятатимуть.

На такі слова Дані відповіді не мала. «Якщо люди і справді хочуть саме цього, яке я маю право їм забороняти? Це місто, перш ніж стати моїм, належало їм, і життя, які вони хочуть загубити, теж належать їм».

— Я поміркую над вашими словами. Дякую за вашу раду,— вона підвелася.— Продовжимо завтра.

— Клякніть перед Данерис Штормородженою, Неопалимою, королевою Міріна, королевою андалів, і ройнарів, і перших людей, халесі Великого травистого моря, ламальницею ланців і матір’ю драконів,— гукнула Місанді.

Сер Баристан провів Дані назад у покої.

— Розкажіть мені легенду, сер,— попросила Дані, поки вони піднімалися сходами.— Героїчну легенду зі щасливим кінцем...— Зараз їй потрібно було вірити в гарний кінець.— Розкажіть, як ви втекли від Узурпатора.

— Ваша світлосте, у втечі немає нічого героїчного.

Дані всілася на подушку, схрестивши ноги, і звела на нього погляд.

— Будь ласка. Це ж Юний Узурпатор звільнив вас із королівської варти...

— Джофрі, так. Підставою назвали мій літній вік, але справжня причина була в іншому. Хлопчина хотів віддати білого плаща своєму псові — Сандору Клігану, а його мати воліла поставити лордом-командувачем Царевбивцю. Коли мені сказали, я... я виконав наказ і зняв плаща, а потім кинув меча Джофрі під ноги й наговорив дурниць.

— І що ж ви сказали?

— Правду... але правди при дворі не люблять. Я вийшов із тронної зали з високо піднесеною головою, хоча й гадки не мав, куди мені йти. Не було в мене іншої домівки, крім Вежі білого меча. Певен, родичі прихистили б мене у Жнивовиці, але я не хотів накликати немилість Джофрі на їхні голови. Я