Читати книгу - "Жменя праху"

зі мною, а потім злякалась іграшкової миші, взяла човен і попливла. Казала, що ввечері повернеться, і не вернулась. Мабуть, вона поїхала до когось із нових бразільських знайомих... Ви, певне, бачили її?

— Тут давно вже не було нікого чужого.

— Вона була в циліндрі, коли відпливала... Ви не могли її не побачити.— І Тоні звернувся до когось уявного поруч містера Тодда.

— Бачите отой дім? Ви дійдете до нього самі? Коли ні, я пришлю індіанців, вони вас донесуть.

Тоні спідлоба придивився до хатини містера Тодда, що видніла віддалік.

— Архітектура узгоджена з краєвидом,— сказав він,— будівля вся з місцевих матеріалів. Тільки не показуйте її місіс Бівер, а то вона обшиє її хромованими панелями.

— Спробуйте-но йти.

Містер Тодд підняв Тоні на ноги й повів, підтримуючи дебелою рукою.

— Я поїду вашим велосипедом. Це ж повз вас я щойно проїхав?.. Тільки борода у вас не така. В того була зелена... як миша.

Містер Тодд повів Тоні через купини трави до халупи.

— Тут зовсім недалеко... Коли прийдемо, я дам вам щось випити, і вам полегшає.

— Ви дуже ласкаві... Прикро, коли жінка покине чоловіка й попливе геть човном. Це вже давно було. І я відтоді не мав чого їсти.— Потім він додав: — Ви, бачу, англієць. Я теж англієць. Моє прізвище Ласт.

— Гаразд, містере Ласт, ви не клопочіться нічим. Ви хворий, заблудилися в дорозі. Я вас догляну.

Тоні озирнувся круг себе.

— Тут усі англійці?.

— Так, усі.

— А ота смаглява жінка була за арабом... Як добре, що я вас усіх зустрів. Ви, мабуть, із якогось клубу велосипедистів?

— Так.

— Ну, я на велосипеді не можу їхати... не маю сили... і ніколи не любив... а вам би слід купити мотоцикли, вони швидші й так гучно тріскочуть... Сядьмо тут.

— Ні, треба дійти до хатини. Це вже недалеко.

— Гаразд... Правда, тут, мабуть, важко бензин діставати.

Вони йшли дуже повільно, але врешті дісталися до хатини.

— Ляжте отут у гамаку.

— Так і Мессінджер казав. Він закохався в Джона Вівера.

— Я вам щось принесу.

— Ви дуже ласкаві. Те, що звичайно вранці: каву, грінки, фрукти. І ранкові газети. Коли леді Бренда уже подзвонила, я поснідаю з нею.

Містер Тодд зайшов до задньої кімнатки й дістав з-під купи шкур бляшаний бідон. У ньому була якась суха кора й листя. Він узяв жменю тієї суміші й вийшов надвір, до вогнища. А коли вернувся, гість його сидів на гамаку верхи й сердито говорив:

— Ви б краще мене чули, і взагалі чемніш було б, якби ви стояли на місці, поки я говорю з вами, а не бігали кругом. Це я вам для вашого ж добра кажу... Я знаю, що ви друзі моєї дружини, тому й не слухаєтесь мене. Але стережіться. Вона не скаже вам лихого слова, і голосу не піднесе, не сваритиметься. Вона сподівається, що ви зостанетесь її друзями. Але вона вас покине. Піде собі тихенько вночі. Візьме свій гамак і свою пайку фаріньї. Слухайте, що я вам скажу. Я знаю, що я не дуже хитрий, але це не причина, щоб забувати про чемність. Убиваймо якнайлагідніше. Я вам скажу, про що довідався в джунглях, де інший час. Міста нема. Місіс Вівер обшила його хромованими панелями й поділила на квартири. Три гінеї за тиждень, окрема ванна. Дуже зручно для любовних пригод. І Поллі теж буде там. Вони з місіс Вівер під розваленими бастіонами...

Містер Тодд підняв рукою голову Тоні й підніс йому до рота відвар із зілля в калабаші. Тоні сьорбнув трохи й відвернувся.

— Які гидкі ліки,— сказав він і заплакав.

Містер Тодд стояв біля нього з калабашем у руці. Потім Тоні випив ще трохи, кривлячись і здригаючись — таке воно було гірке. Містер Тодд стояв коло нього, поки він не допив усього відвару, а потім вихлюпнув гущу на глиняну долівку. Тоні лежав горілиць і тихо плакав. А незабаром запав у глибокий сон.

Одужував Тоні повільно. Спочатку дні ясної свідомості чергувались із днями марення; потім температура спала, і він уже лишався при тямі, навіть коли почував себе дуже погано. Гарячка стала вертатись рідко — не частіш, ніж звичайно в тропіках, а між нападами були довгі періоди, коли Тоні був більш-менш здоровий. Містер Тодд весь час лікував його зіллям.

— Таке гидке на смак,— казав Тоні,— але допомагає.

— У джунглях є засоби на все,— відказував містер Тодд.— Такі, що від них одужаєш, і такі, що захворієш. Моя мати була індіанка й навчила мене багато чого. А дечого я навчився потім від своїх жінок. Є такі рослини, що лікують пропасницю, і такі, що наводять її, від деяких можна вмерти чи збожеволіти, є такі, що їх бояться змії, і такі, що від них чманіє риба,— тоді її можна просто руками брати, як плоди з дерева. Є й такі ліки, що я не знаю. Кажуть, буцімто ними можна мертвяка оживити, вже як засмердівся, але я сам такого не бачив.

— А ви справді англієць?

— Батько був англієць — чи принаймні барбадосець. Він приїхав до Гвіани місіонером. У нього була біла дружина, але він лишив її у Гвіані, а сам подався шукати золота. Тут він узяв собі мою матір. Пай-вайки бридкі, але дуже віддані. У мене їх було багато. Більшість оцих людей, що живуть тут,— мої діти. Тому вони мене слухаються — і ще тому, що я маю рушницю. Мій батько прожив дуже довго. Ще нема двадцяти років, як він умер. Він був учений чоловік. Ви вмієте читати?

— Вмію, звичайно.

— Не всі такі щасливі. Ось я не вмію.

Тоні ніяково засміявся.

— Та вам тут, мабуть, і нема чого читати.

— Тож-бо, що є. Книжок у мене дуже багато. Я їх вам покажу, коли ви одужаєте. Тут у мене був один англієць — чорний, правда, але він учився в Джорджтауні. Він помер — п’ять років тому. То він читав мені щодня. І ви мені читатимете, як одужаєте.

— З превеликою радістю.

— Так, ви мені читатимете,— ще раз сказав містер Тодд, киваючи головою над калабашем.

Одужуючи, Тоні в перші дні мало розмовляв зі своїм господарем; він лежав у гамаку, втупивши очі в покрівлю з пальмового листя й думаючи про Бренду. Дні