Читати книгу - "Ініціація"

дурним стану. А насправді проблем нема. Ніяких перешкод».

Тільки вимовив, у скло автівки — стук. Смикнувся, у вікно зирк, а біля «Ниви» міцний дядько в камуфляжі стоїть. Мордяка — цеглиною, очі так глибоко посаджені, що й не роздивитися, якого кольору, а на грудях нашивка «Кресало». «Що воно таке?» — подумав Павло, але вікно прочинив, бо камуфляж — то армія, армія — то воїни, а воїни — то Валєрчик.

— Вам чого? — гукнув милосердно, як миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Допомоги якоїсь треба?

— Вийди з машини, — категорично наказав дядько.

Перегуда насторожився. Із подивом глянув на дядька: якого біса? Бачить — а в провулку за дядьковою спиною метрів за десять чимала зграя молодиків у камуфляжі з нашивками «Кресало» товчеться, голів сім-вісім.

— А що сталося? Що за пожежа? — прилип до сидіння, на дядька вже без добра.

— Виходь! — повторив. — Ти ж не хочеш, щоб мої хлопці твою тачку підпалили?

— Нащо вам мою тачку палити? Хіба я вам щось погане зробив? Чи ви її вкрасти хочете? Тоді не смішіть. Кому потрібне це старе корито? — у дядька очима увіп’явся, рукою намацав ключ, який лежав на передньому пасажирському сидінні.

Ех! Була б у Перегуди «Мазда»! Чи якась інша така машина, щоб на одну кнопку натиснув — скло у вікні піднялося, іншу надавив — двигун завівся, і пішли ви, покидьки! Спробуйте! Доженіть! Та щоб підняти скло допотопної «Ниви», треба крутити ручку, а щоб завести двигун — довго і терпляче умовляти його завестися настирними натисканнями на педаль зчеплення.

Дядько не став повторювати тричі. Різко відчинив дверцята «Ниви», ухопив Павла за комір куртки, висмикнув з автівки. Враз набігла зграя. Юні, певно, молодші за Валєрчика, агресивні хлопці вчепилися у Павла, потягли провулком в інший провулок, а з нього в безлюдний занедбаний задній двір сірої офісної будівлі, і скільки тягли, стільки верещали, намагаючись перекричати один одного:

— Сука! Кремлівський запроданець! Підар московський!

— Ви що мелете, виродки?! — Перегуда не сприйняв несподіваний виклик долі з покірністю чи бодай із відчуттям самозбереження. Смикався в пазурах «кресалівців», намагався дати підсрачника тим, хто були ближче. — Ану, відпустіть! Перепили ви всі чи обкурилися?

Хто жертву слухає? Ніхто! Поставили до стіни в засміченому задньому дворі офісної будови, зелені «кресалівці» нервово смикалися за два кроки від Перегуди, не приховували бажання кинути чоловіка на землю, навалитися всім кодлом і бити, бити, бити. Та в їхнього ватажка були інші плани. Гаркнув на молодих — принишкли. До Павла підійшов.

— Перегуда? — уточнив.

— А ти хто такий? Прищ на сраці?! — Павло і досі не відреагував на несподіваний напад адекватно, як те радять психологи: мовляв, не сперечайтеся зі злодіями, якщо раптом опинитеся в їхньому полоні, на все погоджуйтеся, бо у вас одне завдання — вижити, вийти з пригоди неушкодженими. Ярився, аж ніздрі роздувалися.

Дядько засміявся нахабно, зміряв Перегуду презирливим поглядом.

— Значить, слухай сюди, Перегудо! Патріотична громадська організація «Кресало»… — дядько тицьнув пальцем у нашивку. — Забороняє тобі, російська ганчірко, продавати свої гнилі сири в київські ресторани. Більше ніколи ти не труїтимеш український народ своїм непотребом! Дійшло?

— А-а-а… Так он у чому справа! І хто вас на мене нацькував? Ті йолопи, які самі нормального сиру виробити не можуть? Так ви їм скажіть…

Не договорив. Тут ніхто не чекав його слів. Дядько розмахнувся, щосили вдарив Перегуду в живіт. Павло не встояв, завалився.

— У тебе три години, — повідомив ватажок «кресалівців». — Об’їдеш ресторани, з якими уклав угоди на постачання свого лайна, і розірвеш їх, — зареготав. — Тепер розумієш, чому мої хлопці твою «Ниву» не спалили? Допомагаємо тобі, Перегудо! Хочемо, щоб ти встиг за три години доїхати до всіх закладів, де українцям подавали твої отруєні сири, гандон ти московський!

Дядько плюнув на землю, і хоч мітив у Перегуду, та промахнувся, поцілив у порожній паперовий стаканчик із принтом у вигляді української вишивки, який валявся поряд. На зграю свою зиркнув суворо.

— За мною! — гаркнув, пішов у бік вулиці, гамір якої долітав і сюди, у порожній задній двір офісної будівлі.

— А чого я московський гандон?! — гукнув Перегуда зграї услід. Сидів на землі, рвав ту зграю на шмаття поглядом. — Гей! Дресало! Чого це я московський гандон?! А може, я китайський гандон! Чи молдавський!

Дядько зупинився, зграя захвилювалася поряд: валити його, валити! Дядько глянув на Перегуду спантеличено, озирнувся до молодиків:

— Ви його обшукали?

Зелені захвилювалися: дідько, не встигли. А треба було? Ми зараз. Навалилися — і за мить не лишилося у Перегуди ані виручених за сири грошей, ані мобільного, ані ключів від хати на хуторі, ані вигадливого складаного ножа, яким Павло відрізав сир, коли давав куштувати потенційним покупцям. Натомість додалося болю: під ребрами, в голові, на спині.

— У тебе три години! — нагадав головний «кресалівець», і юрба покотилася з двору.

— Гей! Дресало! А що за три години станеться? — кричав Перегуда нападникам услід. — Дресало! Що станеться? Вб’єте?

Один із молодих не втримався, озирнувся, вигукнув істерично:

— Побачиш, козел!

…Перше, що побачив Перегуда, коли підвівся на ноги, струсив пилюку з одягу і посунув із заднього двору на гамірну вулицю, щоб зорієнтуватися на місцевості і зрозуміти, як дістатися до «Ниви», вразило його так сильно, що аж завмер. Очам не повірив. Перед офісною будівлею стояла Тасина «Мазда». А поряд із «Маздою» крутила дупою сама Тася, щось емоційно і бурхливо розповідаючи молодому, перегодованому мужчині у стильному костюмі.

— Нормально?.. — пробурмотів.

Про «Ниву» забув, про покидьків-дресалівців, їхні погрози. Під каштаном став, очей від Тасі та її співрозмовника відвести не може. Нормально? Його жінка не вдома сидить і з вікна його виглядає, а з якимось молодим мурлом за сто кілометрів від хати і місця постійного проживання забавляється. А вона забавляється! Сміються обидвоє, Тася до мужчини нахилилася так, що аж груди з сукенки вистрибують, шепоче йому щось на вухо. А плащик розстебнутий, щоб мужчина бачив: і сукенку, і груди. Сам теж не відстає: головою хитнув, Тасю за середину тулуба в місці, де талія мала бути, обійняв і теж щось їй на вухо зашепотів.

— Тасю, Тасю!.. — прошепотів Перегуда із прикрістю. І не йде: стоїть, як той дурний, мордує сам себе, але дивиться на все те, ніби зараз Тася з мужчиною від слів до діла перейдуть. До того діла, до якого сам Перегуда тільки вчора Тасю долучив.

Тася не бачила Павла. Хвилин п’ять ще теревенила з мужчиною завзято, потім той випростав ліву руку, демонструючи коштовний годинник на зап’ястку, зиркнув на нього, заспішив: говорив