Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Бог у поміч тепер хазарейцям, Рахіме-хан-сагіб», — тільки й сказав.
«Гассане, війна закінчилася, — промовив я. — Буде мир, іншалла, і щастя, і спокій. Більше ніяких ракет, ніяких убивств, ніяких похоронів!»
Та Гассан на те лише вимкнув радіо і запитав, чи потрібно мені ще щось, доки він не ліг спати.
За кілька тижнів талібан заборонив бої повітряних зміїв. А два роки по тому, 1998-го, вирізав усіх хазарейців у Мазарі-Шаріфі.
Розділ сімнадцятий
Рахім-хан поволі випростав ноги, сперся на голу стіну — обережно та виважено, немов кожен рух проштрикував його гострим болем. Надворі ревів осел, хтось викрикував щось мовою урду. Сонце вже хилилося на захід і мерехтіло червоним у розколинах між напіврозваленими будинками.
Мене знову вразила мерзенність мого вчинку тієї далекої зими та наступного літа. У голові дзвеніли імена: Гассан, Сограб, Алі, Фарзана, Санаубар. Коли Рахім-хан вимовив ім’я Алі, я ніби знайшов стару запилюжену музичну скриньку, якої не відчиняв роками; й одразу ж залунала мелодія: «Бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Кого ти з’їв, ти, косоокий бабалу?». Я спробував уявити кам’яне обличчя Алі, побачити його спокійні очі, але час подеколи такий жадібний — краде всі подробиці й сам ними тішиться.
— То Гассан досі живе в нашому домі? — запитав я.
Рахім-хан підніс чашку до пересохлих губ і сьорбнув.
А тоді виловив з нагрудної кишені камізельки конверт і вручив мені.
— Це тобі.
Я розірвав запечатаний конверт. Там була поляроїдна фотографія і складений лист. У фотографію я вдивлявся аж цілу хвилину.
Перед кованими воротами стояли поруч високий чоловік у білому тюрбані й чапані в зелену смужку та хлопчик. Сонячне світло косо падало на них зліва, тож половина круглого чоловічого обличчя була затінена. Він мружився і всміхався в об’єктив, і було видно, що йому бракує двох передніх зубів. Навіть на цій розмитій світлині чоловік у чапані випромінював упевненість у собі та невимушеність: стояв, ледь розставивши ступні, зручно перехрестив руки на грудях, злегка нахилив голову до сонця. Але найбільше про це свідчила усмішка. З фото було видно, що чоловік вважає, буцімто світ до нього добрий. Рахім-хан мав рацію: я впізнав би Гассана, якби наштовхнувся на нього посеред вулиці. А босоногий хлопчик однією рукою обіймав батька за стегно, тулився до нього поголеною головою і теж усміхався та мружився.
Я розгорнув лист. Написано мовою фарсі. Усі крапки на місці, жодної рисочки не пропущено, слова ніде не зливаються — почерк по-дитячому охайний. Я почав читати:
В ім’я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного, Аміре-ага, з найглибшою повагою,
Фарзана-джан, Сограб і я молимося про те, щоб цей лист застав тебе в доброму здоров’ї, осяяним ласкою Аллаха. Будь ласка, перекажи найтеплішу вдячність Рахіму-хану-сагібу за те, що передав його тобі. Я щиро надіюся, що одного дня і твій лист опиниться у мене в руках і я прочитаю про твоє життя в Америці. Можливо, там буде навіть твоя фотографія, яка потішить наші очі. Я багато розповідав про тебе Фарзані-джан та Сограбові, розповідав, як ми росли разом, як бавилися та гасали вулицями. Вони сміялися з тих бешкетів, які ми з тобою влаштовували!
Аміре-ага,
на жаль, Афганістан твоєї юності вже давно загинув. Благодать полишила цю землю, вбивств неможливо уникнути. Тут постійно когось убивають. У Кабулі повсюди панує страх: на вулицях, на стадіоні, на ринках — він став частиною нашого життя, Аміре-ага. Дикунам, які правлять нашою ватан, начхати на людську гідність. Одного дня я супроводжував Фарзану на ринок, ми хотіли купити картоплі та наана. Вона запитала в торговця, скільки коштує картопля, але той її не почув, може, тому що був тугий на вухо. Тож вона запитала голосніше, і тут раптом нагодився молодий таліб і вдарив Фарзану по стегнах дерев’яною палицею. Вдарив так сильно, що вона аж упала. Він кричав і лаявся, казав, що Міністерство моралі[80] не дозволяє жінкам голосно розмовляти. У Фарзани потім багато днів був на нозі великий багряний синець, а я нічого не міг удіяти, стояв собі й дивився, як б’ють мою дружину. Якби я встряв у бійку, той пес точно всадив би в мене кулю, і то з радістю! І що тоді чекало б на мого Сограба? На вулицях і так уже повно голодних сиріт, тож я щодня дякую Аллаху за те, що живий — не тому, що боюся смерті, а тому, що в моєї дружини є чоловік, а в сина — батько.
Якби ж ти побачив Сограба. Він — хороший хлопчик. Ми з Рахімом-ханом-сагібом навчили його читати й писати, щоб він не виріс таким дурним, як його батько. А як він стріляє з рогатки! Інколи ми з Сограбом гуляємо Кабулом і я купую йому цукерки. У Шарі-Нау досі є той чоловік із мавпочкою, пам’ятаєш? І коли ми натрапляємо на нього, я плачу, щоб мавпочка станцювала для Сограба. Бачив би ти, як він тоді сміється! А ще ми з ним часто піднімаємося до цвинтаря на пагорбі. Пригадуєш, як ми колись сиділи там під гранатовим деревом і читали «Шах-наме»? Через посухи гранатове дерево не родило вже багато років, але ми з Сограбом досі полюбляємо сидіти в його тіні, і я читаю йому «Шах-наме». Мабуть, ти й сам здогадався, що улюблена частина мого сина — та, де йдеться про Сограба, на честь якого його названо, і Рустама. Невдовзі він уже й сам зможе читати цю книжку. Я дуже пишаюся ним, мені страшенно пощастило, що я його батько.
Аміре-ага,
Рахім-хан-сагіб серйозно хворий. Увесь день кашляє, я помічаю кров на рукаві, коли він втирає рот. Дуже схуднув. Якби ж він їв хоч трохи шорви та рису, які готує для нього Фарзана-джан. Але він тільки кусне раз чи два, і то радше з пошани до Фарзани-джан. Я так хвилююся за цього дорогого мені чоловіка, молюся за нього щодня. За кілька днів він від’їжджає в Пакистан, щоб проконсультуватися з якимись лікарями, — іншалла, повернеться з гарними новинами. Але в душі я за нього боюся. Ми з Фарзаною-джан сказали малому Сограбу, що з Рахімом-ханом-сагібом усе буде добре. Що ж нам іще робити? Йому лише десять, і він обожнює Рахіма-хана-сагіба. Вони дуже близькі. Колись Рахім-хан водив Сограба на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.