Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

свідчать, що слов’яни Волині та Середнього Дністра у першій половині І тис. н. е. приносили у жертву богам не тільки тварин, а й людей. Можливо, ці дії пояснюються надзвичайними обставинами життя мешканців общини. Але нагадаємо, що людські жертвоприношення тривали у цьому регіоні аж до XII— ХІІІ ст. н. е.

Можливо, з такими святилищами пов’язані й знахідки каменів-жертовників із зображеннями солярних знаків, людей і тварин. На поселенні Межигір’я, що на Тернопільщині, відкрито велику кам’яну плиту, котра спиралася на три менші камені. Гранітний валун із вибитими різними знаками знайдено на поселенні київської культури Обухів ІІІ. Для повсякденних жертвоприношень міг бути пристосований невеликий вимощений камінням майданчик з розташованим поруч у неглибокій ямі вогнищем, який було знайдено на поселенні VI—VIII ст. н. е. Городок на р. Смотрич[371].

До другої групи належать городища-святилища IX—X ст. н. е. (Ржавинці, Родень, Горбовськ, Богіт, Крутилів). Для них характерні положення на місцевості, один або кілька рядів валів зі спеціальними місцями для вогнищ, глибокі ями, спеціальні будівлі, ідол у центрі городища. Виникнення таких святилищ можна розглядати як наслідок довготривалої еволюції ідеології слов’ян, як вищий етап розвитку язичництва. Наявність центрів, подібних до Аркони або Штеттина, передбачає виокремлення прошарку служителів культу — жерців. Такі святилища присвячувалися найбільш авторитетним божествам східних слов’ян. Звичайно городища-святилища виникали у центрі гнізд поселень як сакральні центри племені або союзу племен[372].

Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами. За літописами, відомі духи лісу: лісовик, лещук; дух води — водяний; поля — поляниця. Вельми поширеним був культ русалки, що живе у полі, у лісі, у воді. Споконвічно слов’янськими образами були берегині, водяниці, упирі, але археологічні матеріали не відбивають культів цих істот. Проте культ священних гаїв та окремих дерев підтверджується знахідками стовбурів двох могутніх дубів, які було піднято зі дна Дніпра поблизу гирла Десни. У стовбури цих дерев було врубано в одному випадку дев’ять, а в другому — чотири кабанячі щелепи іклами назовні. З літописів відомо, що дуб присвячувався саме Перуну. Можливо, ці дуби були жертовниками у священних гаях, що розкинулися неподалік від гирла Десни, де приносили жертви цьому грізному богові. Тут можна простежити тісний зв’язок між двома культами: могутнього дерева та звіра-вепра. У X ст. руси творили жертвоприношення перед священним дубом на о. Хортиця[373].

Протягом періоду від рубежу нашої ери до кінця І тис. форми поховальної обрядності слов’янських племен зазнали певних змін, що дає змогу простежити й деякі зміни у системі вірувань. Зазначимо, що у слов’ян того часу панував звичай спалення тіла покійного з наступним похованням праху поза місцем спалення. Тут не спостерігається заміна трупопокладень на кремації та навпаки, як було у германських та балтських племен задовго до прийняття християнства. Обряд спалення у слов’ян тісно пов’язувався з вірою у священний вогонь, в культі якого вогнепоклонництво поєднувалося із шануванням сонця. Згідно з віруванням, вогонь очищав грішних покійників та, спалюючи їх, відкривав шлях до царства світла та вічного спокою. Через вогняне очищення покійник ставав недоступним для злих сил[374].

Для давньослов’янських племен майже до кінця І тис. н. е. характерні ґрунтові могильники. Поля поховань тяжіють до річкових водоймищ і розміщаються поблизу поселень, займаючи, порівняно з ними, більш високу поверхню землі.

Для поховального обряду зарубинецької культури характерні два варіанти трупоспалення: досить велику кількість перепалених кісток вміщували до посудини-урни або ж засипали на дно могильної ями на ґрунтових могильниках, позбавлених будь-яких зовнішніх ознак. Урнові поховання були досить поширеними у Середньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі, але їх зовсім немає на Верхньому Подніпров’ї. Часто до могили клали речі, що належали небіжчику: фібули, шпильки та інші предмети убору, а також посудини: горщик, миску, кухоль. Можливо, у посудинах були заупокійна їжа та питво (пиво, мед). Інколи можна знайти кістки тварин — залишки від м’ясної їжі. Дуже рідко у похованнях знаходять ножі, наконечники списів тощо. Звичайно інвентар не має слідів перебування на сильному вогні. Це дає підстави вважати зарубинецькі поховання повноцінними, «справжніми» спаленнями, коли душі померлих супроводжують ті речі, якими вони користувалися за життя або які є останнім даром родичів. При цьому ритуали виконувалися не тільки поряд з поховальним вогнищем, але й біля могили[375].

Існує деяка різниця між поховальними обрядами зарубинецької та пшеворської культур. У могилах пшеворської культури інвентар часто зігнутий, поламаний: разом із смертю господаря «вбивали» і його речі, аби вони могли слугувати йому в потойбічному світі. Саме так були поховані бойовий меч, щит, наконечник списа, кілька ножів, ножиці та інші речі у похованні воєначальника І ст. н. е. у Гриневі. Відомі також випадки, коли гострі предмети (ножі, наконечники списів, шпильки) всаджували у купу кальцинованих кісток. Можливо, це робилося, щоб нейтралізувати «небезпечних» покійників (чаклунів або померлих «наглою смертю»), позбавити перевертня можливості робити шкоду живим[376].

На могильниках нерідко трапляються поховання без людини, так звані кенотафи. Вони містять у собі лише поховальний інвентар. Такі поховання відомі у багатьох давніх народів. Прийнято вважати, що їх здійснювали для тих односельчан, які загинули чи померли далеко від домівки. Відправляючи всі прийняті ритуали, давні люди вважали, що тим вони забезпечують необхідні умови для потойбічного життя померлому.

У кожній могилі звичайно здійснювалося одне поховання. Втім, трапляються і парні поховання. Так, на могильнику в Чаплині (Верхнє Подніпров’я) в шести похованнях були останки не лише дорослої людини, а й дитини. Кальциновані кістки молодої жінки і дитини знайдено також у похованні на могильнику у Велемичах (Прип’ятське Полісся).

У більшості поховань кальциновані кістки старанно очищали від залишків вогнища. Складається враження, що їх спеціально вимито водою. Існує думка, що кістки очищалися не спеціально, а внаслідок заливання поховального вогнища водою.

Автори цієї книги поділяють думку про те, що племена зарубинецької культури створили специфічний варіант поховального обряду, який увібрав у себе риси поховальних звичаїв субстратного населення, пропустивши їх через власний світогляд. Найбільший вплив на цю рису культури зарубинців мали, безперечно, племена поморсько-підкльошової культури[377].

На початку І ст. н. е. спостерігається зближення поховального обряду племен пшеворської і зарубинецької культур. На зарубинецьких могильниках збільшується кількість зброї, у Чаплині вона трапилася в 9% поховань. Поширюється наявність у похованнях дрібних уламків кераміки, що характерно для поховального обряду пшеворців.

Розгром сарматами зарубинецьких селищ у Подніпров’ї, що збігся з поголовною міграцією зарубинців із Полісся, одночасний рух пшеворських племен на схід і потік дакійців з півдня в Подністров’я, загальна