Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

криза зарубинецької культури — всі ці значні за масштабами події середини І ст. н. е. у слов’янському світі остаточно зруйнували існуючу етнокультурну стабільність. Змінився спосіб життя слов’ян, порушилися традиції матеріальної культури. Під впливом нових соціально-економічних та історичних умов вони неминуче трансформувалися в нові форми. Таким чином, розпад зарубинецької культури не міг не відбитися й на ідеології слов’ян, у тому числі на одній з найважливіших її складових — поховальних звичаях.

Припиняють своє існування класичні зарубинецькі могильники. До ІІ ст. відносять лише один невеликий могильник Рахни у басейні Південного Бугу. Інші поховання цього часу поки що невідомі серед пізньозарубинецьких та зубрицьких старожитностей. Але навряд чи можна припустити, що представники цих культурних груп вдалися до підвішування своїх небіжчиків на деревах або стали топити їх у ріках, розвіювати попіл чи використовувати інші обряди, що не фіксуються в археологічних матеріалах. У племен київської культури, що приходить на зміну пам’яткам І—II ст., на рубежі II—III ст. н. е. вже можна простежити наявність могильників. Таких комплексів нині відомо небагато, але можна впевнено стверджувати, що вони відрізняються від зарубинецьких.

Могильники київської культури також безкурганні. У неглибоких округлих ямах міститься невелика кількість кальцинованих кісток. Іноді там трапляються перепалені фрагменти кераміки, предмети особистого вбрання (фібули, пряжки, намистини та ін.), знаряддя праці (пряслиця, ножі). Інвентар знаходять перепаленим разом з вугіллям та попелом. Кістки тварин без слідів перебування у вогнищі являють собою залишки заупокійної їжі. Серед кальцинованих кісток у кількох випадках, крім останків людини, визначено й кістки тварин.

Поховання такого типу відомі у зарубинецькій культурі переважно на території Верхнього Подніпров’я. Але тільки у київській культурі вони становлять більшість поховань. Очевидно, поява нового виду трупоспалень означає переворот в ідеологічних уявленнях слов’ян. Якщо у зарубинецькій культурі були поширені «справжні» поховання з кремацією, що містили всі (або майже всі) кістки покійного, його їжу, питво, прикраси та зброю, то на пам’ятках III—V ст. основні ритуали, напевно, відбувалися біля поховального вогнища, а не біля могили. До ями клали тільки символ спалення, який мав забезпечувати покійному та відповідним жертвам перехід до іншого світу: жменю праху та вугілля, череп’я від посудин з їжею, кістки жертовних тварин. Зрідка у похованнях містилася заупокійна їжа та останні дари родичів у неперепаленому вигляді. Одне з поховань на могильнику Нові Безрадичі біля Києва, можливо, являло собою «хатку мертвих» — його відрізняла велика квадратна яма та порівняно багатий інвентар[378].

У третій чверті І тис. н. е. поховальна обрядовість ранньоісторичних слов’ян зазнала певних змін. Поховальний обряд слов’янських культур півдня Східної Європи вивчено нерівномірно — більшість могильників досліджено на території колочинської культури, яка за своїм походженням тісно пов’язана з пам’ятками київської культури III—V ст. Серед кількох сотень трупоспалень переважну більшість тут становлять ямні поховання на ґрунтових могильниках. Поруч з ними з’являються також поховання в урнах, які особливо численні в південно-східному регіоні культури. На могильниках Леб’яже і Княжий, Картамишево II переважають урнові спалення. Новий тип поховальної обрядності вивчено на могильнику Картамишево II у верхів’ях Псла: два-три ямні трупоспалення у кількох випадках мали сліди прямокутної огорожі з колод. У цьому можна вбачати повернення до ідеї «домовини» — захоронення в огорожі, що символізує житло. Іноді колочинські поховальні урни накривалися зверху іншою посудиною, у похованнях трапляються посудини-приставки, ножі, пряслиця, інший побутовий інвентар. У кількох похованнях знайдено наконечники списів, деталі престижного «антського» поясу — тут могли бути похованими військові вожді[379].

Значно менше досліджений поховальний обряд інших груп слов’ян Східної Європи, але й тут трупоспалення трапляються у двох варіантах: в урнах та ямах. Інколи спалені кістки накривалися перевернутим догори дном горщиком. Новим елементом стає невеликий курганний насип над похованням з кремацією. У празькій та частково колочинській культурах кургани з’являються, починаючи з VI—VII ст., можливо, під впливом звичаїв північно-західних сусідів — давніх литовців і змішаного слов’яно-балтського населення Подвіння та суміжних територій. Новий звичай наприкінці І тис. н. е. широко запроваджується на слов’янських землях. Набувши ряду локальних особливостей, він протримався понад п’ятсот, а місцями й більше років. Про язичницький обряд трупоспалення у радимичів, сіверян, в’ятичів та кривичів «Повість минулих літ» повідомляє, що після поминального банкету та ігрищ покійника клали на велике багаття, по кремації кістки зсипалися до невеликої урни. У який спосіб ховали урну, залишається не зовсім зрозумілим. Можливо, її ставили у спеціальний «будинок мертвих». У літопису немає свідчень про кургани, насипані над урновими спаленнями та відомі за археологічними джерелами[380].

Протягом IX—X ст. з’являються значні варіації у поховальній обрядності, які пов’язані з процесом формування давньоруської народності та феодальної держави. Це великі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, трупоспалення на місці захоронення, тілопокладення тощо. Вони відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва напередодні прийняття Руссю християнства.

Важливим джерелом вивчення дохристиянських вірувань слов’ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці та ін., що мають стосунок до язичницької обрядовості. З ворожінням та магічними діями навколо хліба пов’язане існування так званих «хлібців» — глиняних моделей буханців, що мали відповідний розмір або частіше їх мініатюрні копії. Іноді вони оздоблювалися вдавленнями або хрестоподібними лініями, нанесеними на сирій глині. Такі «хлібці» відомі у зарубинецькій (Пилипенкова Гора) та празькій (Ріпнів I, II, Корчак та ін.) культурах, а також на пам’ятках близьких сусідів давніх слов’ян першої половини І тис. н. е. (Боратин, Пражів, Лепесівка та ін.). Частіше трапляються предмети заклинальної магії — амулети. У зарубинецькій культурі використовувалися шумлячі намиста, про які ми повідомляли вище. Вони мали відганяти злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході їх власників. Різні підвіски-лунниці, особливо численні на пам’ятках київської культури III—V ст., також були зображенням доброго божества. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків — кругів, хрестів та інших символів. Можливо, за амулети правили також антропо- та зооморфні фібули, нагрудні ланцюги із зображенням хрестів та ін. «Від пристріту» давні слов’яни носили амулети з кігтів ведмедя, кабанячих іклів, кісточок зайця або птиці[381].

Прикликати добро та відганяти ворожі людині сили повинні були зображення на посуді, побутових речах. Захисту, передусім, потребували речі, пов’язані з повсякденним життям: житло, одяг, посуд. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчутне у мотивах різьблення, вишиванок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, були різні символи сонця, довічного життя у вигляді хрестів, свастик, концентричних кіл та ін. Солярний знак як символ вогню був здатний відважувати нечисту силу та надавати речам,