Читати книгу - "Данило Галицький"

побачиш. Завтра вранці виїжджаємо до Львова. Там тобі роботи вистачить. Адже місто тільки на кресленнях готове. Там зараз площу мостять, фундаменти закладають. Воно наче новонароджене, йому догляд потрібен. Його батьком тебе призначаю!

Данило ляснув сина по плечу.

Чорні думки як вітром здуло.

– Де ж воно стоїть? – запитав Лев нетерпляче.

– На горі поблизу Звенигородської дороги, що на Володимир веде. Там усі торгові шляхи сходяться. І війська можна в будь-який бік відправляти. Кращого місця не знайти.

Лев Данилович переконався в цьому, коли, змучений нетерпінням, прибув, нарешті, у своє місто, яке ще тільки-тільки піднімалося із землі. Звідусіль звозили важелезні кам’яні брили, розколювали їх з гуркотом, обтесували, закатували по дерев’яних кругляках наверх. А на місці будівництва вежі Лев зауважив споруди, схожі на катапульти. Камені кріпилися до похилих колод, а потім ці колоди перевішували за допомогою ще більш великих каменів. Так удавалося доставляти вантажі наверх без особливих зусиль. Перша споруда стояла на землі, другу встановили на вже готовому фундаменті, і було ясно, що, якщо знадобиться, рублені «гойдалки» перенесуть вище.

Обслуговували їх роздягнені до пояса смерди, якими командував невисокий майстровий із ранньою лисиною й рідким волоссям, перехопленим шкіряним ремінцем. Піднявши брилу, муляри, відповідно до його вказівок, збивали гострими молотками горбки, обмазували світлою глиною і поміщали туди, куди казав майстровий. Працювали споро і вправно, немов граючись. Кам’яні куби легко злітали вгору і так само легко шикувалися в суцільний ряд. Майстровий жодної хвилини не сидів на одному місці, то стрибав униз, то піднімався вгору.

– Його Іванком звуть, – повідомив наближаючись Данило, щоб разом із сином поспостерігати за злагодженою роботою каменярів. – Самоучка. Вічно різні корисні штуки придумує. Хочу доручити йому будівництво ратуші.

– Так у нас і ратуша буде? – захопився Лев.

– У тебе, сину, у тебе, – відповідав Данило, ніби і жартівливо, але разом із тим і серйозно. – Це твоє місто. Я тут тільки гість.

Лев хотів було обійняти батька вдячно, як у дитинстві, але стримався, бо не любив показувати почуття прилюдно. Адже князя супроводжувало багато народу. Він не тільки найвідданіших бояр узяв із собою, але навіть німого Никодима і його незмінну супутницю Степаниду.

– Дякую, батьку, – пробурмотів Лев і, відчувши, як руки знову потяглися до обіймів, сховав їх за спину.

Даремно він думав, що увага присутніх була зосереджена на ньому. Ні, всі в княжому почті дивилися в різні боки, вражені масштабами будівництва. У них, як то кажуть, очі розбігалися.

Уся гора і її околиці були пориті землянками, обставлені тимчасовими мазанками, обплутані павутиною доріг, доріжок і стежок, якими снували сотні, а може, й тисячі людей, невтомних і перевірених, як мурахи. Там і сям виднілися кістяки майбутніх величних будівель. Здавалося, вони ростуть абияк, самі по собі, але, придивившись, можна було виявити якийсь єдиний порядок, загальний задум, якому все підкорялося.

Никодим торкнув Степаниду за плече, показуючи дощечку, за допомогою якої вони тепер спілкувалися, закинувши бересту з вуглинками. Дощечка була вкрита товстим шаром смоляного вару, на якому було зручно писати шматочками крейди. Никодим призвичаївся затискати їх між короткими обрубками пальців.

Опустивши погляд на дощечку, Степанида прочитала:

«Наш Іванко. І Лушка прийшла».

Никодим показав безпалим пензлем, куди дивитися. Степанида повела очима і побачила жінку, що розгортала вузлик з їжею. Лисий майстровий прилаштувався поруч на камені, витираючи руки об штани. Жінка плеснула його по п’ятірні. Він сховав руки за спину, а потім простягнув їх уперед, підставляючи під струмінь води з глечика. Поливаючи брудні долоні, жінка щось виговорювала чоловікові. Свою косу вона зав’язала кренделем і закріпила на потилиці, щоб не заважала.

Степанида повернулася до Никодима:

– Ти впевнений? Іванко і Лушка?

Він кивнув.

– Підемо до них? – запропонувала Степанида.

Він знову кивнув.

Вони непомітно покинули княжий почет і наблизилися до давніх знайомих, з якими колись починали довгий, звивистий шлях до Львова. Лушка і Іванко, звичайно, дуже здивувалися і дуже зраділи. Народити йому дітей вона не змогла, тому що всередині у неї щось було не так, зате розмовляти давно не відмовлялася, чому, як жартівливо зізнався Іванко, він був не дуже радий.

– Ах, ось ти як! – вигукнула Лушка, замахуючись ганчіркою.

Іванко прикрив лисину руками і просив пощади.

Пригостивши гостей вареними яйцями і хлібом з молоком, подружжя стало розпитувати їх про життя-буття, мимоволі скоса поглядаючи то на понівечені руки Никодима, то на чорний провал його рота. Читати обидва не вміли, тому за Никодима відповідала Степанида. На питання, що з ним сталося, він написав лаконічно:

«Ординці катували».

Степанида подивилась на нього запитально. Він ствердно нахилив голову. Вона прочитала написане вголос. Лушка похитала головою:

– І коли ж їх у степ проженуть, іродів?

«Ніколи», – написав Никодим.

– Так і залишаться на Русі? – засумнівався Іванко.

– Не може бути, – підтримала його Лушка.

«Вони прийшли назавжди», – заперечив Никодим.

Потім він довго і квапливо писав, прагнучи висловити все, про що передумав за минулі роки, що вистраждав і переплавив в горнилі душі своєї. Йому хотілося пояснити, що Орда відтепер завжди буде зовсім поруч, впритул. Витіснивши слов’ян з їх споконвічних земель, тартари неминуче займуть заселені міста, замість того щоб кочувати безплідними степами. Мине століття, друге, і вони стануть називатися руськими. При цьому закони їх будуть ординськими, і звичаї – ординськими. Грабувати сусідів вони не перестануть, будуть так само нищити природу навколо себе, хитрувати, привласнювати чуже, плазувати перед сильними і знущатися над слабкими. Русі доведеться зменшитися, відступивши до західних меж. Довго ще вона боротиметься за остаточне звільнення. І столицею цього опору стане Львів, тому що Києву буде значно важче відірватися від задушливих обіймів Орди.

Ось що намагався донести до товаришів Никодим, квапливо водячи крейдою по дошці, а потім чекаючи, поки Степанида переведе його каракулі в слова. Іванко непомітно наглядав за своїми працівниками. Лушка відверто нудьгувала. Усе, про що розповідав їм німий писар, уявлялося чимось далеким і нереальним. Їхні помисли були зосереджені на цьому, такому радісному і світлому. Вони будували нове місто і мріяли прожити в ньому довге щасливе життя. Орда здавалася їм далекою і не цілком реальною. Не хотілося Іванкові й Лушці занурюватися в той страшний сон, від якого вони прокинулися.

«Щастя вам», – написав Никодим і подав Степаниді знак, що час прощатися.

Іванко погано приховав полегшення і, побажавши товаришам удачі, поспішив повернутися до роботи. Лушка, зібравши посуд у вузлик, задріботіла геть по одній із десятків стежок, що простягалися схилом. Никодим і Степанида пішли шукати князівський почет. Данила вони знайшли