Читати книгу - "Дім для Дома"

відповідає Оля, та новий дзвінок у двері обриває її.

Полковник чортихається, але донька вже принаймні доросла.

Я, звісно, давно вже знаю, хто завітав до Ціликів. На порозі не Костя. Темні окуляри й кепка на кучерявім волоссі, білий пластир на підборідді. Марік захекався й пахне страхом уже набагато більше, ніж доларами, — його й не впізнати.

Він вибачається, в нього дуже мало часу. Маруся кидається на голос — та тепер уже мати виштовхує її до квартири, виходить до гостя та зачиняє двері.

Вперта дівчинка притискає вухо до дерева, я — слухаю теж.

Чути погано. Тільки окремі слова.

— Не знаю, — відмахується несхожий на себе Марік. — Мені головне поїхати.

Оля зачиняє двері, тримає в руці й розглядає якийсь складений вдвоє аркуш. Вона пахне полегшенням так само сильно, як Маруся — розчаруванням.

— Що я знаю, мам? — питає Маруся. — Він сказав я щось знаю... Дорогу?

— Марусю, ти що, підслуховувала? — люди, які так часто брешуть, як Оля, вважають підслуховування одним зі смертних гріхів.

Вона тікає на кухню. Чути запах корвалолу та рюмсання.

— Що сталося? — голос полковника.

— Костя помер.

— Хто такий Костя?

Я підхожу до дверей, аби побачити, як Оля зморщила лоба, думаючи, що відповісти, а потім відкинула руде пасмо з лиця та сказала просто:

— Ніхто, тату.

Зрештою, так і є. Вона навіть не пам’ятала Костю з шкільних часів. Він мусив показати їй випускний альбом, аби повірила. Вона не пам’ятатиме Антиквара й з часів кіоску.

Та щось залишиться. Майже шістсот доларів у заначці й ще дещо — щось, до чого «Маруся та пес знають дорогу»... 

Спадкоємиця

 Дорога, яку, як стверджував Марік, знали ми з Марусею, виявилася дорогою до антикварної крамниці пана Генріха.

Як я і думав, у цього не вельми прибуткового бізнесу було два господаря — справжній антиквар Генріх та рекетир Костя — антиквар тільки за назвиськом-поганялом. Останній, як повідомляли львівські газети та його колишній водій, вибухнув вчора разом з автомобілем.

Генріх одягає окуляри, підносить до очей загадковий аркуш, який отримала від Маріка Мама Оля:

— Так, підпис Костянтина Вікторовича... І дата, так-так.

Якщо коротко, то на зім’ятому листку написано ось що: Ольга Іванівна Цілик 1964-го року народження — спадкоємиця. Спадкоємиця частки в антикварному бізнесі, ТзОВ «Місто».

Чоловік, який пахне своєю крамницею, підіймає на нас погляд:

— Оль-го Іванів-но, — трохи затинається він. — Розумієте… я...е-м-м... не зможу передати вам частку. За документиками Костянтин Вікторович не є, тобто не був співвласником. Та й ви, якщо отримаєте її, ще захочете одразу продати приміщення, правда ж? — він знімає окуляри. — А нам цього не треба.

Оля мовчить і чекає продовження. Вона не дуже-то й вірила, що тепер має якийсь-там бізнес, прийшла до крамниці просто «про всяк випадок».

— Офіційно я не можу передати вам частку, — повторює Генріх. — Та я чесна людина. Давайте будемо разом... е-м-м... вести всі справи. І я платитиму вам, як собі, так-так. А ви, впевнений, знаєте трохи менше. А з часом ми залагодимо і документики...

— Покажіть мені... право власності чи що там? Документи оцього ТзОВ. Будь ласка.

— Добре-добре, — каже старий антиквар. І, копирсаючись в шафі, бурмотить, вочевидь, сам до себе: — Це ж треба яка спадкоємиця...

Оля вивчає папери, та, видно, в них справді нічого втішного. Все це скидається на останній жарт колишнього однокласника.

— Ну нічого, — втішає пан Генріх. — Я ж чесна людина. Кандидат історичних наук, так-так. Давайте я вам все тут покажу, — і Генріх усміхається в свою сиву борідку, та пахне усе так само — тільки своєю крамницею — часом, який він сам, мабуть, і покришив на салат.

У крамниці нічого не змінилося від наших з Марусею перших неофіційних візитів.

Усе так само важко вдихнути. Шинель і проломлену каску досі ніхто не купив. Кому потрібен цей мотлох? Не дивно, що справи в крамниці ідуть не дуже. Та Генріх показує свої — чи то тепер спільні з Олею — володіння натхненно, називає речі пестливими іменами: «друкарочка», «статуеточка», «орденок Червоного Знамені», «клясерок з марочками». Ось-ось скаже до бюсту вождя «Ленінчик», і Оля тоді вже не витримає — розсміється голосно з усієї цієї сміховинної сцени.

— Запам’ятай, — повторює Генріх уп’яте, непомітно перейшовши на ти, — ти маєш знати, що продаєш.

Такий закон Генріха Генріховича: знати, що продаєш.

Тільки ж речі навряд говорять з ним так, як зі мною. Тому і він сам іноді, мабуть, не знає анічогісінько.

Антиквар зупиняється врешті, розвертається до слухачки й завершує екскурсію описом найважливішого експонату в цьому музеї:

— Я Генріх Генріхович. Кандидат історичних наук. Медієвістика. Докторську не дали захистити через мою принципову політичну позицію. А також національність. Самвидав, участь у дисидентському русі... Ось гляньте на цю руку, — він простягає руку, й Оля, як і сказано їй, глядить. — Ця рука тиснула руку самого Сахарова! — пауза. — Ви хоч знаєте, хто такий Сахаров?

— Так. Винахідник водневої бомби?

— Сахаров — перш за все борець! І ця рука... Ай, що вам казати!

Та він все-таки каже. Розповідає, що руки його надрукували колись багато заборонених віршів. За ті вірші поетів відправляли в Сибір, але ж вірші залишалися.

— А для поетів, Олю, це головне.

Здається, так і треба продавати будь-яку річ у крамниці — так, як цей антиквар продає свої кінцівки.

— Ти маєш знати, що продаєш, — знову повторює він, хоча це вже запам’ятав навіть пудель. — Ти ось історик, Олю. Ти вчила діток. Чому ти могла їх навчити? Історія тут... Тут! Кожну річ треба знати, шкатулочку, брошечку, порцелянове кошенятко чи балерину.

Потім старий антиквар заварює чаю — покупців у крамниці все одно нема. Антиквар осідає, перетворюється на доброго старого в домі, повному скарбів. Генріх та Оля п’ють чай і говорять. Тобто говорять Генріх з Марусею. Мама Оля поки не знає, що і сказати.

Розділ 10

Календаря немає

 Ще один рік у місті. Ось уже й двохтисячний настає. Хтось боїться його, але не мала:

— Я подумала, — каже, — мені ж дванадцять. Виходить, більшу частину