Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

було так, ніби вони завжди брали участь у його житті, на віддалі, щоправда, але незмінно брали участь, як іноді дуже віддалені родичі.

У цю мить вони в'їхали в містечко Золотогрод.

«Підвезти вас?» — запитав Айбеншютц жандарма.

«Певна річ, — відказав вахтмістр. — Я змучений».

Вахтмістр жандармерії Слама мешкав на тому кінці Золотогрода, де дорога відгалужувалася на Шваби. Побита негодою дерев'яна дощинка білою стрілкою вказувала шлях на Шваби, мало не сліпила в цю блакитну ніч.

Айхмістр Айбеншютц попрощався із жандармом.

Власне кажучи, він хотів був поїхати додому, наш айхмістр. Але ж вказівник, вказівник! Як же він сяяв! Тому Айбеншютц повернув возика на Шваби, до прикордонної корчми.

XX

На прикордонну корчму Ядловкер набрав не одну позичку. Тепер це вийшло на яв. Одразу після проголошення вироку в містечку Золотогроді та й узагалі в усьому повіті постало питання, хто перебере прикордонну корчму в Швабах: тимчасово, звісна річ, офіційно тимчасово, а насправді назавжди. Бо прикордонна корчма — добрий хосен, і тому Ляйбушеві Ядловкеру вже давно заздрили. Цього вечора, не змовляючись, у прикордонній корчмі у Швабах зібралося п'ятеро позичкарів. Усі п'ятеро прибули мало не водночас, і всі п'ятеро були ошелешені, заставши там решту. Найбагатший серед них був Каптурак.

Це він приводив сюди дезертирів, адже він ними торгував. Він єдиний докладно знав, скільки саме прибутку приносить корчма, він же ж володів потойбіч кордону, по російському боці, такою самісінькою. Проте інші позичкарі були аматори: торгівець коралами на ім'я Піченік, продавець риби на ім'я Балабан, фірман дрожки Манес і молочар Остерзетцер.

Усі четверо аж ніяк не годні були дорівнятися кебетою Каптуракові. Панна Евфемія Никич теж сиділа за столом, вона належала до корчми, і на неї теж поширювалися позички. Всі п'ятеро позичкарів, щоправда, не дивилися на неї, розмовляючи, та всі п'ятеро знали, що вона тут, що вона присутня і уважно слухає. Жоден із цих п'яти їй не подобався: ні помітно хирлявий Піченік, ні фест заогрядний Балабан, ані цей ґевал, фірман Манес, не кажучи вже про того Остерзетцера, бо він був подзьобаний віспою, а його борідка ріденька і жалюгідна, ніби цапина. Найбільше їй, Евфемії, з того всього подобався крихітний Каптурак. Хоча він був мацьопкий і негарний, то все ж хитріший і багатший від усіх. Поряд із ним вона й сіла. Випили за те, аби добре велося засудженому Ядловкеру. Всі цокнулися.

Цієї миті долинуло дзеленчання возика, і Евфемія відразу впізнала в ньому айхмістровий. Вона підвелася. Насправді вона любила його. А ще вона любила гроші, безпеку, корчму, прилеглу до неї крамницю, та й бідолашного Ядловкера, що сидів тепер у цюпі, але цього лише в спогадах про ті гарні часини, які вона з ним спізнала. Бо в неї було вдячне серце, як і в багатьох легковажних людей. Спогади взагалі не наганяли на неї ні туги, ні ніжности. Вона вся аж стрепенулася, зачувши айхмістровий возик.

А він уже входив, великий і статечний, і це справляло таке враження, що всі решта просто розчинялися. Його пишні, пшеничні, просто-таки всепереможні вуса сяяли ясніше від трьох нафтових ламп посеред зали. Всіх п'ятьох позичкарів теж аж пересіпнуло. Він ледь привітався з ними. Він просто вмостився, певний своєї влади і так, ніби за ним, невидний, але незмінно присутній, стоїть вахтмістр жандармерії Слама, з настромленим багнетом і осяйним навершям на шоломі.

Розмова зійшла нанівець. Незабаром позичкарі підвелися і забралися. Вони виглядали як побиті пси.

XXI

А слід знати, що прикордонна корчма у Швабах була не якоюсь собі першою-ліпшою. Цією прикордонною корчмою опікувалася сама держава. Вочевидь, державі було важливо знати, скільки і які саме дезертири прибувають сюди щодня з Росії.

Одного дня держава опікується одним, іншого — іншим. Вона опікується навіть птицею пані Чачкес, Балабановими важками, дітьми Нісена Піченіка, котрим уже час до школи; щепленнями опікується держава, податками, шлюбами і розлученнями, заповітами і спадками, перемитництвом і фальшувальниками золота. То чом би їй не заопікуватися і Ядловкеровою прикордонною корчмою, до якої збігаються всі дезертири? Повітове староство було політично зацікавлене в тому, аби прикордонна корчма була під надійною опікою. І в цій справі вона звернулася до громади Золотогрода. А громада Золотогрода, своєю чергою, призначила тимчасово справувати прикордонною корчмою інспектора мір і ваг Айбеншютца.

Наслідок був такий, що айхмістр Айбеншютц відчув велику радість і водночас неабияке збентеження. Він тішився і не знав чому. Він боявся і не знав чого. Одержавши документ із написом «цілком таємно», в якому громада — за дорученням політичної установи — просила його «перебрати на себе нагляд над господарством корчмаря і крамаря Ляйбуша Ядловкера на час його відсутности», йому здалося, що щастя і нещастя водночас спіткали його, і на душі в нього було як у когось, кому сниться, ніби він стоїть посеред велетенського поля просто неба, відданий на поталу одночасно двом вітрам: північному і південному. Його обдували водночас і навально гірка кривда, і солодка втіха. Щоправда, він міг відхилити це прохання громади, зглядно до повітового староства. В листі було сказано: «Залишаємо на Ваш розсуд, чи відповісти на цю пропозицію ствердно, чи заперечно». Це ще дужче ускладнювало становище айхмістра. Він не звик вирішувати. Дванадцять років він відслужив у війську. Він звик виконувати накази. Чому, чому ж він не залишився в казармі, у війську!

Він ішов дуже поволі, тримаючи капелюха в руці та похиливши голову, додому. В нього було багато часу, він уроїв собі, що цим разом шлях тривав довше, ніж звичайно. Дивовижно, він не відчув жодної нехоті супроти свого дому і того, що він ховав: супроти дружини і бенькарта. Він не бачив дитини від того вечора, коли пупорізка вийшла з немовлям йому назустріч. Та й дружина не показувалася в ті години, коли він бував удома. Лише іноді, крізь зачинені двері йому було чути дитячий плач. І він справляв йому неабияку радість, анітрохи не перешкоджав, хоч як дивно. Він навіть усміхався собі у вуса, чуючи, як репетує малеча. Коли він кричав, малий, це означало, що він злоститься. І мама його злостилася, злостилася і покоївка Ядвіґа. Ну, і хай злостяться собі на здоров'я!

Цього вечора жоден звук не проникав крізь зачинені двері. Без жодного слова увійшла покоївка Ядвіґа, вона принесла зупу і м’ясо водночас, бо Айбеншютц заборонив їй заходити до цього покою більше ніж один раз за вечір. Він їв похапцем і не подужав навіть половини. Йому бракувало дитячого плачу і