Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

європейського протистояння 1621 року під Хотином. То були допоміжні дії запорозького флоту у Хотинській війні Османської імперії з Річчю Посполитою, де українці виступили на боці поляків, захищаючи свою землю.

Уже 9 травня 1621 року запорозькі козаки на 32 чайках з екіпажем до 2 200 осіб вступили в самостійну битву з турецькою ескадрою — «близько 40 суден. Козакам вдалося потопити 9 галер, а також три десятки менших допоміжних суден. Ці галери перевозили до Білгорода, опорного пункту турецької армії, партію важких штурмових гармат, порох, ядра, а також продовольчі припаси. Втрати лише бойового складу османського флоту у цій битві становили 2–2,7 тисяч осіб» [227, с. 52].

«Після перемоги у морській битві запорожці атакували поселення… (на) чорноморському узбережжі Румелії. Вірогідно, 13 травня першим під їхніми ударами впало місто Сіле (Анатолія), а потім Медіна (сучасне турецьке місто Мідьє — обидва за сотню кілометрів на північний схід від Стамбула. Очевидно, десь у цій місцевості було розташоване ще одне місто (Рароля (?)), яке козаки також захопили раптовим штурмом і спалили. По цьому козацька флотилія рушила морем на північ, тримаючись узбережжя Румелії. Новим об’єктом атаки запорозького флоту стало місто Місіврі (сучасне болгарське портове місто Несебир на північний схід від Бургаса). Здобути його одним навальним ударом козакам не вдалося. Однак по двох днях штурмів вони таки «перемогли поганців та висікли їх».

Від спустошеного Місіврі запорозькі чайки повернули на південь. Наблизились до Агйоли (сучасне болгарське місто Помор’я), вони здобули його штурмом і розгромили. Є підстави припустити, що це могло статися 12 або 13 червня. Невдовзі запорожці так само вчинили з Сисопалом (сучасне болгарське місто Созопал). Після здобуття Сисопала запорожці… завершили бойові дії на Румелійському узбережжі» [227, с. 52].

Дії запорозьких козаків неабияк наполохали турецького султана, і він поспішив розпочати мобілізацію та воєнний похід на Річ Посполиту, якій раніше оголосив війну.

В червні місяці 1621 року турецька армія вирушила в похід на північ, де під Хотином, на правому березі Дністра, її чекало польсько-литовське військо на чолі з коронним гетьманом Яном Ходкевичем. Гетьман Я.К. Ходкевич особисто вибрав місце битви і, маючи час, підготував свої позиції до оборони в інженерному плані. Польсько-литовська військова маса (зі слугами) мала 42,5–43,5 тисячі осіб. Запорожці (зі слугами) додали ще 46–48 тисяч осіб.

3. Церковне питання

Церковне питання в історії України-Русі завжди посідало чільне місце. І Московія намагалася цим скористатися.

Питання щодо висвячення нового Київського митрополита Іова Борецького, «єпископів та безліч священиків» повністю спотворене московитами. Тому автор пропонує дослідити це питання осібно і виділити його в окремий розділ, прибравши московські «доважки брехні».

Що ж відбувалося в ті далекі роки?

Нам відомо, що 1475-го Кафу захопили турки, перейменувавши її в Кефе. У 1484 році вони захопили Білгород-Дністровський і Причорномор’я та вийшли на Дніпро, зістикнувшись зі своїм васалом — Кримським ханством.

Скоріше за все, Петра Сагайдачного вперше обрали козацьким гетьманом навесні 1616-го, і вже у травні місяці того ж року він завдав туркам і кримським татарам страшного удару, захопивши Кафу, а потім погромивши турецьке узбережжя.

Звичайно, турецький султан Ахмед І звернувся до польського короля Сигізмунда III з пропозицією приборкати козаків — своїх підданих. Тому польський уряд «наприкінці 1616 р. вирішив провести з козаками урядову комісію. Метою цієї комісії (король призначив провести її 1 березня у Києві) було заборонити запорозьким козакам ходити у морські походи проти Османської імперії, а також істотно урізати їхні станові права» [227, с. 156].

Слід мати на увазі, що Московія за договором семи бояр та ростовського митрополита і майбутнього патріарха Філарета, з одного боку, і польським головнокомандувачем, з другого боку, дещо раніше погодилася прийняти на посаду московського царя — Владислава, сина польського короля Сигізмунда III, якому на той час виповнилося 14 років. За умови, якщо він прийме православну віру.

«Затем бояре (і майбутній патріарх Філарет. — В.Б.) подписали договор с Жолкевским об условиях пребывания его войск в Москве и о передаче престола Владиславу» [173, с. 518].

Звичайно, гетьман Жолкевський той договір разом із майбутнім патріархом московським Філаретом та «сімома московськими боярами» відправив до польського короля Сигізмунда III, який з головним військом стояв під Смоленськом.

«В связи с этим, Жолкевский по их просьбе (майбутнього патріарха та семи бояр. — В.Б.) прогнал от Москвы Самозванца» [173, с. 518].

Польський король з більшістю вимог московитів не погодився, але оскільки вважав сина ще молодим, то відклав рішення щодо цього на кілька років, до його повноліття. Хоча і московська, і польська історії трактують це питання по-різному. Делегацію ж московитів на чолі з майбутнім патріархом Філаретом затримав до того часу і відправив до фортеці Марієнбург. Отож, московити з 1611 року опинилися в досить невизначеному становищі: у них не було ні царя, ні патріарха. Обох чекали з Речі Посполитої. І було невідомо, чи захоче польський королевич Владислав перейти із католицької віри в православну, чи потягне за собою в католицизм і православну знать Московії.

Ми пам’ятаємо, що Московія в ті роки була васалом Кримського ханства й Османської імперії. Недаремно Єрусалимський патріарх Досифей дещо пізніше нагадував молодому Петру І, що Московія «є васалом Кримського ханства, а отже — і Османської імперії». Тому, звичайно, і кримський хан, і турецький султан у ті роки (1610–1618) докладали неймовірних зусиль, аби залишити Московію під своїм впливом, для чого насамперед старалися не допустити польського королевича — католика Владислава на московський царський престол. А позаяк у Московії в ті роки проживали переважно вихрещені у православну віру татари, то, зрозуміло, що їм вдалося вчинити так звану «Московську смуту» на чолі з Мініним та Пожарським — вихрещеними татарами, і в 1613 році на Соборі (курултаї) обрати, як вони спершу казали, «тимчасового царя» — сина знаменитого Московського патріарха Філарета.

Послухаємо дещицю щодо татарського походження нижньогородського старости Кузьми Мініна:

«Земский староста Нижнего Новгорода крещёный татарин Кирюша Минибаев, он же Минин Кузьма Минич — организатор ополчения против польских интервентов в начале XVII в., происходил из многочисленной семьи балахнинского солепромышленника Мины Анкудинова. После ХVІІІ века о племенной принадлежности К. Минина упоминать перестали. «Минин» первоначально было отчеством и лишь впоследствии стало родовой фамилией Мининых.

Отойдя от родовой профессии солепромышленников, К. Минин перебрался в Нижний Новгород и стал посадским, торговал мясом и рыбой. Избранный в сентябре 1611 года земским старостой, Минин призвал к «собранию ратных людей» [231, с. 357].

Литовсько-польське військо 21 вересня 1610 року вступило в Москву охороняти царський трон для польського царевича Владислава. А Кирюша Мінібаєв — Кузьма Мінін через рік почав