Читати книгу - "Книга кладовища"

тата, зробив усе, що треба було зробити. Я й сльози не зронив.

Не те, щоб я не хотів плакати. Але здавалося, що в цій шаленій круговерті подій не випало й миті, щоб просто зупинитися й усвідомити це горе, випустити все, що було всередині. Цього так і не сталося.

Учора вранці товариш надіслав мені сценарій. То була історія чийогось життя. Уявного персонажа. В останній чверті оповіді померла дружина головного героя, і я сів на диван і розплакався, як дорослий. Голосно схлипував, стогнав і розмазував сльози по обличчю. Всі невиплакані за батьком сльози прорвалися і спустошили мене, і очистили, і зробили новим, наче світ після грози.

Я розповідаю вам це тому, що інколи забуваю, і мені треба про це нагадувати… А це — гостре і цілюще нагадування.

Я пишу вже чверть сторіччя.

Коли люди розповідають, що мої історії допомагають їм пережити втрату близьких — дітей або часом батьків — чи помагають у миті хвороби й особистого горя; або діляться тим, що мої історії дали імпульс полюбити книжки чи вибрати фах; або коли показують мені тексти з моїх книжок чи ілюстрацій з них у вигляді татуювань, покликаних зберегти спогади про події, настільки важливі, що вони хочуть носити їх із собою повсякчас… У такі миті, що повторюються знову і знову, я намагаюся бути ввічливим і вдячним, але направду забуваю їх, як неважливі.

Я писав ці історії не для того, щоб допомогти людям пережити важкі часи. Я не писав їх, щоб заохотити чи відрадити від читання. Я написав їх, бо мене цікавить сама історія, бо в моїй голові завівся хробак, маленька непосидюча ідея, яку я маю пришпилити до паперу й розгледіти уважно, щоб зрозуміти, що я про неї думаю, як ставлюся. Я написав ці історії, бо мені цікаво дізнатися, що сталося далі з людьми, яких я вигадав. Я писав їх, щоб годувати сім'ю.

І тому, приймаючи подяки, я почуваюся майже нікчемою. Я забув, що для мене, малого хлопчика, означали історії, забув свої відчуття в бібліотеці: вигадка була втечею від нестерпного, дверима до неймовірно привітних світів, де існували правила, які легко було зрозуміти. Історії були єдиним способом дізнатися про життя без справжнього досвіду, чи досвідом, як у середньовічного отруйника, що вживав отрути крихітними порціями, щоб згодом бути спроможним прийняти речовину, яка б убила інших, а йому не завдала шкоди. Інколи історії стають способом прийняти навколишній світ і вижити при цьому.

І я згадав. Я не став би тим, ким є сьогодні, без авторів, які зробили мене таким, особливих, мудрих, інколи — просто перших.

Ці миті зв'язку не є неважливими, ці миті, коли історії рятують життя. Бо насправді це — найважливіші миті.

5

Отже, я написав книжку про мешканців кладовища. Малим я любив цвинтарі так само, як і боявся їх. На нашому містечковому кладовищі в Сассексі, де я виріс, найкращим, найдивовижнішим було те, що там колись поховали відьму, яку спалили на головній вулиці.

Уявіть моє безмежне розчарування вже в підлітковому віці, коли я прочитав, що то була ніяка не відьма, а три протестантські мучениці, спалені за наказом королеви-католички. І це розчарування мене не покинуло, а разом з історією Кіплінґа про прикрашений каменями посох погонича слонів стало початком моєї історії «Надгробок для відьми». І хоча тепер це аж четвертий розділ, то була перша частина «Книги кладовища», яку я хотів написати понад двадцять років.

Ідея була дуже простою: розповісти історію хлопчика, вихованого на кладовищі. І надихнув мене мій син, Майкл, якому було тоді два роки, а тепер — двадцять п'ять (як мені тодішньому). Зараз він уже вищий за мене, а тоді, малюк, їхав на своєму триколісному велосипеді по кладовищу, осяяний сонцем, повз могилу, яку я колись вважав відьминою.

Мені було, як я вже сказав, двадцять п'ять, і в мене виник задум книжки, справжній задум.

Я намагався її написати і зрозумів, що задум поки що кращий, ніж із мене письменник. І я писав далі, але також, опановуючи ремесло, писав інші історії. Я писав двадцять років, аж поки зміг написати «Книгу кладовища» або принаймні зрозумів, що краще вже не писатиму. Я хотів, щоб книжка складалася з коротких історій. І щоб була романом, бо я уявляв її саме романом. Розбіжність між цими двома бажаннями була і захопливою, і нестерпною.

Я написав її так добре, наскільки був спроможний. Це єдиний відомий мені спосіб писати. Це не означає, що обов'язково має вийти щось хороше. Це лише означає, що докладено усіх зусиль. А найголовніше — я написав історію, яку сам хотів прочитати.

Я дуже довго її починав і дуже довго закінчував. І ось, одного лютневого вечора, я дописував останні дві сторінки.

У першому розділі я написав кострубатого вірша з двома незавершеними рядками. А тепер настав час його дописати. Що й я зробив. Цей вірш, як виявилося, закінчувався так:

«Всі шляхи пройди собою

Упевненим кроком».

І в мене запекло в очах. Тоді, лише тоді й не раніше, я вперше ясно усвідомив, про що пишу. Починав я писати книжку про дитинство, дитинство хлопчика на ім'я Ніх, яке минуло на кладовищі, проте було аж ніяк не гіршим за будь-яке інше дитинство. А тепер писав про те, як бути батьком, про головну трагікомедію батьківства: якщо ви виконаєте свій обов'язок сумлінно, якщо гідно виховаєте своїх дітей, то ви їм більше не потрібні. Якщо ви все зробили правильно — вони йдуть. У них будуть свої життя, і сім'ї, і майбутнє.

Я сидів у садку, дописував останню сторінку й розумів, що написав кращий твір, ніж збирався. Може, навіть кращий за себе.

Такого не передбачиш наперед. Інколи до чогось докладаєш максимальних зусиль, але все марно. А буває так, що результат перевершує всі можливі сподівання.

А потім, незалежно від того, гарним був текст чи поганим, виправдав надії чи обманув їх, письменник знизує плечима і переходить до наступного тексту, хоч би яким він був.

Так і живе.

6

У промові треба сказати, що збирався сказати це від щирого серця і підбити підсумки. Я не знаю, що насправді сьогодні виголосив. Але я точно знаю, що хотів сказати наступне:

Читати важливо. Книжки важливі. Бібліотекарі важливі. (Але не забувайте: бібліотеки — не дитячі садочки, але інколи дикі діти зростають серед стосів книжок.) Бути крутим для своїх дітей — дивовижний і малоймовірний розвиток