Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

чи сплячий, живий чи мертвий, важко сказати, навіть коли наближаюсь, щоб кинути долар у щербатий пластиковий стаканчик.

Через два квартали говорю собі, що треба було щось сказати, щось вияснити, а потім міняю тему до того, як вона стане надто заплутаною.

Я сиджу у своїй кабінці в адміністративних кабінетах коледжу і викреслюю пункти зі списків. Пункти я не стираю, а клацаю квадратик закреслювання і проводжу лінію на екрані поверх кожного пункту, який треба видалити. Лінії та пункти. Із часом лінії поверх пунктів легко і наочно визначають мій поступ. Мить перекреслювання — найкраща частина, яка вабить, наче дитину.

Я думаю про ті декілька миттєвостей, які ми провели, дивлячись на нас у дзеркало, Емма і я, і це була перша особа множини, змішаний набір зображень. А потім моя сумна клята невдача розповісти їй, хто я, оповісти історії Мадлен і Росса, Росса й Артис і натюрмортне майбутнє батька і мачухи в кріонічному припиненні.

Я надто довго чекав.

Я хотів би, щоб вона побачила мене окремо, поза силами, які мене утворили.

Потім я пригадую таксиста, що схилився на колінах у слизькому риштаку, повернувшись до Мекки, і намагаюсь узгодити непохитне положення його світу з розвіяним життям цього.

Інколи я думаю про кімнату, вбогий кімнатовид, стіна, підлога, двері, ліжко, односкладовий образ, усе заледве не абстрактне, і намагаюся побачити себе в кріслі й оце й усе, дуже докладно, ця річ і та, і чоловік у кріслі, який чекає, поки супровід застукає У Двері.

Реставрація, риштування, фасад будівлі, прихований за великими білими змахами захисної обшивки. Бородань, який стоїть під риштуванням, кричить на кожного, хто проходить повз, і ми чуємо не слова чи фрази, а саме звучання, частину шуму таксі, вантажівок і автобусів, за винятком того, що їх видає людина.

Думаю про Артис у капсулі та намагаюсь уявити, супроти мого твердого переконання, що вона хоч би щонайменше здатна усвідомлювати. Я думаю про неї в стані незайманої самотності. Ані подразник, ані людська діяльність не може підбурити відповідь, найпростіший слід пам'яті. Потім я намагаюсь уявити внутрішній монолог, її власний, самопороджуваний, імовірно, безупинний, відкрита проза голосу третьої особи, що також — її голос, форма наспівування на одному низькому тоні.

У громадських ліфтах я спрямовував сліпий погляд точнісінько в нікуди, знаючи, що я в запечатаній коробці наодинці з іншими, і що жоден з нас не волів би надати своє обличчя на огляд.

Я стою на автобусній зупинці, коли телефонує Емма. Вона каже, що сталось зі Стаком, використовуючи найменшу кількість слів. Вона розповідає, що пішла з роботи в школі, відмовилася від своєї тутешньої квартири та залишиться з батьком хлопчика, а я не можу згадати, чи вони розлучилися чи розійшлися, хоч це й не має значення. Приїжджає і їде автобус, а ми ще деякий час спокійно розмовляємо, наче майже чужі люди, а потім переконуємо одне одного, що ще поговоримо.

Я не розповів їй, що бачив, як це сталося.

— 10 —

Це був автобус, що їхав через усе місто, із заходу на схід, чоловік і жінка сиділи біля водія, жінка і хлопчик позаду. Я знайшов собі місце посередині, нікуди особливо не дивлячись, у голові порожньо чи майже порожньо, поки не побачив заграву, приплив світла.

Через секунди вулиці заполонило денне світло, яке згасало, й автобус скидався на носія цієї променистої миті. Я подивився на мерехтіння на тильному боці долоней. Я дивився, а потім слухав, вражений людським репетом, і різко повернувся зі свого положення, щоб побачити хлопчика, який знявся на ноги та припав обличчям до заднього скла. Ми були в середмісті й захід гарно проглядався, і хлопчик указував і репетував на сліпуче сонце, яке з надприродною точністю тримало рівновагу між рядами висоток. У нашому міському гармидері побачене вражало, його сила, велика кругла червоняста маса, і я знав, що тут на Мангеттені — це природне явище, раз чи два на рік, коли сонячні промені збігалися з місцевою вуличною мережею.

Я не знав, як називається ця подія, але я її бачив і хлопчик теж, і його нагальні крики пасували до цієї нагоди, і до самого хлопчика, опасистого та із завеликою головою, що весь поглинув у бачення.

А потім Росс, знову ж таки, у своєму офісі, потайний образ мого батька, який говорить мені, що кожен хоче володіти кінцем світу.

Оце хлопчик і бачив? Я залишив своє місце і пішов постояти поруч. Він склав руки на грудях у напівкулаках, м'яких і тримких. Його мати сиділа тихо, спостерігаючи за ним. Хлопець злегка підплигував співзвучно до вигуків, невпинних і збадьорливих, це були домовні гиркання. Мені не подобалося думати, що він був у чомусь неповносправний, макроцефал, розумово відсталий, але ці виття трепету пасували більше, ніж слова.

Повний сонячний диск стікав кров'ю на вулиці, висвітлюючи вежі обабіч, і я сказав собі, що хлопець не бачив, як на нас валиться небо, а знаходив найчистіший подив в інтимному дотику землі та сонця.

Я повернувся до свого місця і дивився вперед. Не треба мені небесного світла. Я маю здивовані вигуки хлопчика.

Максим Нестелєєв

Хлопчик з Бронкса і смерть

(життя і романи Дона Делілло)

Дон Делілло, на думку провідного американського критика Гарольда Блума,— це один з чотирьох найвпливовіших письменників США, разом із Томасом Пінчоном, Кормаком Маккарті та Філіпом Ротом. Багато в чому його своєрідний стиль сформувався тим, що він — яскраве доведення користі для письменника перебування в ситуації «свій серед чужих, чужий серед своїх».

Народився Делілло 1936 року в Бронксі в родині вихідців з Італії. Цікаво, що його батько і мати походили з одного італійського містечка (розташованого неподалік від гір Абруццо), але познайомилися й одружилися вже в США. Дон мешкав разом з 11 родичами за півгодини їзди від Мангеттена (що для нього було дуже важливо), а до того його батько (який приїхав в Америку дев'ятирічним) зі своїм батьком, дідусем майбутнього письменника, жив тут у криміногенній Пекельній кухні. До юнацтва Дон майже не залишав свого італійсько-американського району, проте так і не навчився італійської й не став ревним католиком,