Читати книгу - "Князь Кий"

це врятувало Кия. Чорний Вепр різко осадив коня і зупинився.

Новий рій стріл понісся йому назустріч, перегородивши дорогу. І хоча знову жодна не досягла цілі, Чорного Вепра це остудило зовсім. Він оглянувся на своїх воїв, котрі нерішуче затопталися за його спиною, та на гуннів, які швидко наближалися.

— Я знайду тебе, Кию! Знайду — де б ти не заховався! — гукнув Чорний Вепр і погрозив кулаком. — Твоя голова ще стримітиме на моєму списові!

Та Кий тих погроз уже не чув. Разом з останніми полянськими воями добіг до лісу й опинився в обіймах середульшого брата.

— Ну, налякав ти мене! — притиснув його собі до грудей Щек. — Міг би ж загинути!

— Дякуючи твоїй кмітливості, все закінчилося щасливо, — похвалив Кий брата і зразу ж, обернувшись до поля, виглянув з-за кущів. — Що робить ворог?

Гунни наближатися до лісу побоялися — зупинилися біля Чорного Вепра на відстані польоту стріли. Наперед виїхало кілька вершників, і серед них Кий упізнав кагана Ернака.

Сидів він на вороному коні обважнілий, стомлений, дивився мовчки на ліс, що без краю простягнувся в обидва боки, щось довго думав. Ніхто з його оточення не проронив жодного слова.

Поляни теж мовчали, причаївшись у хащах дикого пралісу. З тривогою ждали — що зроблять гунни? Атакуватимуть? Чи повернуть назад?

Кий поклав руку Щекові на плече.

— Ернак вагається… Зараз він і сам не знає, що робити. Коли б у степу — потоптав би нас кіньми, посік би шаблями… А тут непрохідна для кінноти стіна! Ліс!… А для нас — це порятунок!… Зараз я думаю: поки ми не зберемося з силами і не розгромимо гуннів, шлях на Рось нам заказаний. Будемо жити в лісах, як деревляни, сіверяни чи дреговичі…

— Живуть же люди… І ми якось проживемо, — погодився Щек, витираючи рукавом піт з лоба. — Аби лиш позбутися цієї напасті!…

Гунни стояли в полі, немов темна хмара. Справді — напасть… Було їх так багато, як гайвороння перед негодою. Коли під’їхали ті, що відстали, і вишикувались у два крила, то орда закрила собою піввиднокраю. Поперед неї біліла лише невеличка купка воїв Чорного Вепра.

Тільки тепер і Кий, і всі поляни зрозуміли, якої небезпеки уникли, вчасно досягнувши лісу.

Довго роздумував каган. Потім подав знак. Зразу ж пролунав чийсь різкий гортанний окрик — і гунни розступилися, утворивши посередині вузький прохід. Каган торкнув коня і рушив назад, у степ. За ним, поволі витягуючись гострим клином, повернула вся орда…

* * *

Гунни більше не тривожили відступаюче військо Кия своїми нападами, бо не могли вони в безкінечних густих лісах ні відчувати себе у безпеці, ні вільно маневрувати, як у степу, ні зібратися в один кулак, щоб нанести супротивникові удар. Ернак це прекрасно розумів, тому облишив переслідування полян.

Кий полегшено зітхнув. Це була друга, вже безкровна, перемога, і вона тішила його не менше, ніж кривава битва на галявині.

Наздогнавши на річці Стугні свої роди, Кий зібрав віче старійшин. Тут порішили розійтися і шукати гарних вільних земель, де ніхто не сидів. Одні залишилися на Стугні, другі рушили до Дніпра, треті — на захід сонця, до Ірпеня, а Кий з руссю пішов у той майже безлюдний куток полянської землі між Дніпром та Ірпенем, що лежала вкрита предковічними борами та непрохідними хащами і де жив його стрий Межамир. Домовилися — всім дружинам на перший же поклик збиратися на Почайні.

Минуло кілька днів.

Плем’я русь, поріділе, стомлене, вийшло до Дніпра. Тут були гарні місця, але Кий наполегливо вів людей далі на північ.

Просувалися повільно, продираючись горбами та ярами. Вози, на яких жінки, старі та діти виїхали з Поросся, давно поламалися, і їх довелося покинути ще в степу. Гнали худобу, несли немовлят на руках, а домашній скарб у великих міхах нав’ючили на коней, котрих вели за поводи.

Кий зі своїм родом ішов попереду. За останні дні він змарнів, на вилицях випнулася блискуча засмагла шкіра, а в пригаслих очах зачаївся сум. Подумав про Цвітанку, Хорива і Боривоя. Де вони? Що з ними? Чи живі?

Іноді поглядав на Щека і Рожану. Яка гарна пара! Міцний чубатий Щек, здається, зовсім не стомився. Ніс на собі, окрім зброї, якийсь клунок, та ще й допомагав молодій жоні продиратися крізь зарості, перестрибувати через струхлявілі колоди чи перебродити в ярах через холодні струмки.

А Либідь і Ясен! Які вони обоє ясноокі та русяві! Мов діти, тримаються за руки і не помічають круг себе нічого, крім свого кохання! Пережили страшне лихоліття — і враз забули про нього. Для них настав ранок нескінченного щастя.

Кий ловить себе на думці, що заздрить братові й сестрі. Щасливі! А він?… А Хорив?…

Опівдні спустилися з гори в широку долину, по якій текла невелика ясновода річечка. Ніхто не знав її назви, але впадала вона в Дніпро, і в її розлогому, порослому лататтям та куширями гирлі аж кишіла риба, плавали лебеді, а в лісі, по узгір’ї, в дуплах старезних дерев, роїлися бджоли. Гостро пахло воском і медом.

Зупинилися на перепочинок.

Коней і скот пустили пастися. Запалахкотіли вогнища, забулькав у казанах пшоняний куліш. Сонячна долина наповнилася веселим гамором.

— Гарно як! — сказала Либідь, сідаючи на зелений берег і опускаючи у воду стомлені ноги. — Я хотіла б тут жити…

— Де ти, там і я, — заяснів в усмішці Ясен і повернувся до Кия: — Тут справді гарно і затишно. Ген на тому боці, під горою, проти сонця, звели б хатину, а навколо неї — повіті для скоту. Трава тут по пояс — вистачило б і для випасу, і на сіно. Риби і меду — хоч лопатою греби. У нас на Росі і не снилося такого… Як ти гадаєш, князю? Га?

Кий ще не звик, щоб його величали князем, і відповів не зразу. Йому теж сподобалася місцина, — благодатна земля! От тільки простору немає: по цей бік гора, по той бік гора… Та кожному своє. Якщо Либідь і Ясен уподобали, то хай залишаються. Їм свій молодий рід заводити…

Він обняв Ясена за плечі.

— Залишайтеся!… А ми зі Щеком та Хоривом, якщо живий, приїздитимемо до вас на рибу та на мед… Пригостите?

— Щек з Рожаною, Хорив з Малушею, а ти з Цвітанкою, — додала Либідь. — Пригостимо!

Кий сумно усміхнувся, пошукав очима Малушку. Вона сиділа осторонь від усіх, обнявши ноги руками, а