Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Згадай оголошення в особистих розділах: «Яскрава приваблива жінка тридцяти п’яти років…». То був шанс отримати чоловіка, не лишитися осторонь. І якщо вони справді виходили заміж, їх могли залишити з дитиною чи двома, чоловікові б набридло, і він би пішов, зник, а вони мали жити на державну допомогу. Чи він лишався б, але бив їх. Чи, якщо була робота, діти ходили в садочок чи лишалися на якусь грубу невігласку, і за це ще й доводилося платити зі своєї жалюгідної зарплатні. Гроші були єдиним мірилом цінності для всіх, матері не мали гідної поваги. Не дивно, що вони відмовилися від усього цього. Так вони захищені, можуть мирно виконувати своє біологічне призначення. З повною підтримкою та заохоченням. От скажи мені. Ти розумна людина. Я хочу знати, що ти думаєш. Що ми пропустили?

— Любов, — сказала я.

— Любов? — перепитав Командор. — Яку саме любов?

— Закоханість, — мовила я.

Командор подивився на мене своїми милими хлоп’ячими очима.

— О, так, — провадив він. — Я читав про це в журналах, це всіляко проштовхували, так? Але глянь на статистику, люба. Чи вона була того варта, ця закоханість? Шлюби за домовленістю завжди працювали не гірше, якщо не краще.

«Любов, — з огидою говорила Тітка Лідія. — Не хочу спіймати вас на цьому. Жодних зітхань і кохань тут, дівчатка». Погрожує нам пальцем. «Не в любові справа».

— Ті роки, історично кажучи, були аномалією, — мовив Командор. — Невдачею. Ми лише повернули все до природних норм.

Жіночі Молитвосвята призначені для групових одружень, як от це. Чоловічі — для військових перемог. Це речі, які мають радувати більшість із нас. Іноді жіночі влаштовуються для черниці, яка кається. Вони, переважно, були раніше, коли на них влаштовували облави, але й нині можуть відкопати кількох, витягнути з підпілля, де вони ховаються, як кроти. Вони й схожі на кротів теж: підсліпуваті, ошелешені світлом. Старих одразу відправляють до Колоній, а молодих і плідних намагаються навернути. І коли це вдається, ми всі приходимо сюди, подивитися на церемонію, на якій зрікаються целібату, приносять його в жертву спільному добру. Вони стають на коліна, Командор молиться, тоді вони вдягають червоний серпанок, як і решта з нас. Однак їм не дозволено стати Дружинами, вони досі вважаються надто небезпечними для таких посад. Вони пахнуть відьмами, наче щось екзотичне й загадкове; запах лишається попри будь-яке відмивання, рубці на ногах і той час, який вони проводять в Одиночці. Рубці є у всіх, строк вони відсиджують усі, ходять чутки, що так просто вони не зрікаються. Багато хто, натомість, обирає Колонії. Ніхто з нас не хоче мати таку за партнерку для покупок. Їх зламали сильніше, ніж решту, з ними важко почуватися комфортно.

Матері поставили дівчат у білих серпанках на місця і повернулися на свої стільці. Деякі з них приплакують, суцільне поплескування та тримання за руки, показне витягування носовичків. Командор продовжує вести службу.

— Так само й жінки, у скромнім убранні, — веде він, — із соромливістю та невинністю, нехай прикрашають себе не плетінням волосся, не коштовними шатами, але добрими вчинками, як то личить жінкам, що присвячуються на побожність. Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі, — тут він оглядає нас і повторює: — У повній. А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні. Адам бо був створений перше, а Єва потому. І Адам не був зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ. Та спасеться вона дітородженням, якщо пробуватиме у вірі й любові, та в посвяті з розвагою[37].

Спасеться дітородженням, думаю я. А що ж тоді мало нас рятувати в колишні часи?

— Краще Дружинам би це казав, — буркоче Гленова, — коли вони язиками чешуть.

Це вона про мовчання. Тепер нам знову можна говорити, Командор закінчив головний ритуал, і тепер надягаються обручки, піднімаються вуалі. У-у-у, думаю я. Придивіться гарненько, бо вже пізно. Янголам пізніше призначать Служниць, особливо якщо їхні молоді Дружини не зможуть зачати. Але ви, дівчатка, застрягли. Що бачите, те й отримаєте, з прищами й усім іншим. Та від вас не чекають, що ви їх любитимете. Ви скоро це зрозумієте. Просто виконуйте свій обов’язок мовчки. Якщо сумніватиметеся, лежачи горілиць, можете дивитися на стелю. Хтозна, що ви там побачите? Могильні вінки та янголів, сузір’я пилу, зоряного чи звичайного, лабіринти, залишені павуками. Допитливий розум завжди знайде, чим зайнятися.

Як той старий жарт.

«Щось не так, люба?» — «Ні, а що?» — «Ти поворухнулася».

Просто не ворушіться.

«Наша мета, — стверджує Тітка Лідія, — це дух товариства поміж жінок. Ми всі маємо бути разом».

— Лайно, а не товариство, — каже Мойра крізь дірку в кабінці туалету. — Хай Тітка Лідія хоч всереться, як раніше казали. Хочеш, поб’ємось об заклад, що вона Джанін на коліна ставить? Чим ще їм займатись у неї в кабінеті? Об заклад поб’юсь, вона змушує її працювати над тою старою, зів’ялою, висохлою й волохатою…

— Мойро! — перериваю я.

— Що Мойро? — шепоче вона. — Ти ж теж про це думала.

— Такі розмови ні до чого хорошого не ведуть, — кажу, однак відчуваю бажання розсміятися. Але тоді я досі прикидалася сама перед собою, що нам слід зберігати щось на зразок гідності.

— Ти завжди була такою занудою, — говорить Мойра, але промовляє з ніжністю: — Ведуть вони до хорошого, ведуть.

І вона мала рацію, тепер, стоячи на колінах на цій беззаперечно твердій підлозі, слухаючи монотонну церемонію, я це розумію. Є щось могутнє в тому, щоб шепотіти непристойності про тих, хто має владу. Є в тому щось приємне, щось розпутне, таємне, заборонене, хвилююче. Це наче певною мірою закляття. Воно їх здуває, применшує до спільного знаменника, де з ними можна розібратися. На кабінці душу хтось невідомий нашкрябав «Тітка Лідія смокче». Це нагадувало прапор революції, що майорить на пагорбі. Сама думка про те, що Тітка Лідія таке робить, підбадьорювала.

Тож тепер я уявляю цих Янголів і їхніх висушених білих наречених, стогони й піт, вологі волохаті сутички; чи ще краще — безславні поразки, члени, схожі на тритижневі морквини, стражденне, незграбне вовтузіння на плоті, холодній і байдужій, мов та сира риба.

Коли все нарешті скінчилося і ми виходимо, Гленова каже мені своїм легким пронизливим шепотом:

— Ми знаємо, що ти бачишся з ним наодинці.

— З ким? — перепитую, опираючись бажанню подивитися на неї. Я знаю, з ким.

— З твоїм Командором, — відповідає вона. — Ми знаємо, що бачилася.

Я питаю, звідки.

— Просто знаємо, — не пояснює вона. — Чого він хоче? Збоченого сексу?

Було б