Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

чи камінь не можна брати і лежачого бити, ото і всі правила. У нас у селі так.

— Так не можна! — і як стрибне на мене. Міцний він та швидкий, таки схопив мене, ногою підсік і повалив. Притиснув мене до підлоги. Очі у нього аж палають. — Я переміг! — радіє він. А я щось шепочу. Він нахиляється, а я йому головою у ніс Закричав, схопився за шнобель, я негра скинув на підлогу, за горщик із квітами узявся, щоб добивати.

— Мокію, стій! — втрутилася Ізабелла.

— Поклади горщик, — це й Абрам просив.

— Нечесно! Не можна головою буцатися! — це негр із підлоги піднявся. Ніс у нього розквашений, крові багато.

— Чого ж не можна? — дивуюся. — Заліза у руки не брати і каміння, а все інше можна. У нас у селі так б’ються. А як не подобається, то не лізь!

Я ото кулаками махаю, наче розійшовся сп’яну.

— Припини! А то ще звільнять нас, — каже Ізабелла і витирає кров Леопольду. Той дивиться на мене вовком. Коли на балкон виходить патлатий, то відвертається. Патлатий дивиться на нас насторожено, мабуть, щось відчув підозріле і шукає до чого присікатися, але ми йому ввічливо посміхаємося, Ізабелла прикрила сукнею краплі крові на підлозі, й наче нічого і не було. Коли патлатий іде, всі з полегшенням зітхають.

— А ти молодець, — каже Абрам і плескає мене по плечу. — Боєць. Леопольд же професіонал, а ти його здолав.

— Бо не за правилами б’ється! — не здається Леопольд. А я думаю: як такого бугая завалити за правилами? Тут уже хоч якось.

На балкон виходить Куровський. Наказує всім повернутися до зали. Зачиняє за нами двері на замок.

— Відсьогодні й до закінчення роботи виходити на балкон і з будинку заборонено. Все зрозуміло?

Що тут не зрозуміти? Киваємо. Керівництво наше пішло кудись радитися, а ми далі сиділи, випивали потроху, балакали. Цікаві люди виявилися. Леопольд розповідав, як його рідний батько продав у слуги до якогось пана, а той вже пан продав у Антверпені в цирк, де з хлопця і зробили борця.

— Тільки я пішов із цирку, бо там нечесно!

— Що нечесно? — дивуюся я.

— Там мене примушували програвати! Бо чорний не може перемогти білого! Але я міг! Я сильний борець! І я не схотів піддаватися! Ось зароблю грошей і повернуся на Батьківщину!

— Тобі добре, в тебе є Батьківщина! — зітхає Абрам.

— А в тебе що, немає? — дивуюся я.

— Немає.

— Ти не з Одеси?

— Яз Кишинева Але то місто, де я народився! А Батьківщина — то інше!

— Що інше? — дивуюся я.

— Батьківщина — це твоя держава! — урочисто промовляє Абрам.

— Так той, імперія наша, дім Романових, чим тобі не держава?

— А яка ж вона моя? В університет не вступиш, бо квота. На державну службу не візьмуть, бо теж квота. Поза смугою осілості жити не можна. Сиди, жиде, тихо, торгуй і не вилізай! А ми час від часу будемо приходити і тебе різати, наче худобу! Оце ти називаєш Батьківщиною? — питає він так гаряче, що видно — багато про це думав.

— Ну, не знаю я, — стенаю плечима.

— А от у тебе, Мокію, є Батьківщина?

— Є. Імперія — моя Батьківщина, — кажу впевнено.

— А хіба ти руський? — питає Абрам.

— Руський, православний я, — киваю.

— Як ото з-під Рязані?

— Ні, то ж кацапи! — дивуюся я такому дурному запитанню.

— А ти хто?

— Ну як хто? Я православний, селянин, Херсонська губернія.

— Ні, а з якого ти народу? Кожна ж людина до якогось народу належить. Ось я — жид, Ізабелла — італійка, Леопольде, ти хто?

— Яз народу монго!

— Ті он, німці, — киває Абрам у бік двох чоловіків і двох жінок, що сидять за окремим столиком і на нас не дивляться. — А ти хто, Мокію?

— Я? Та не знаю. Колись козаками були. Мій дід ще пам’ятав живих козаків запорізьких, коли вони по селах розійшлися після того, як Січі не стало.

— Ну, то колись було. А зараз? — дивиться на мене, а я й розгубився. Не тільки Мокій, а і я, Іван Карпович. От хто я? Хто сусіди мої, селяни з Капітанівки, хто люди з Роменського повіту і багатьох інших повітів? Не кацапи, це точно. А хто? Ото мазепинці щось верзли про якихось українців, так смішно й слухати, подивіться тільки на тих мазепинців. З усіх бунтівників найбільш жалюгідні. Поляки — ті небезпечні, бундівці теж, навіть татари, яких турецькі шпигуни підбурюють, і ті якась та сила. А мазепинці ото зібралися, поспівали, Кобзар почитали, поплакалися за Ненькою і розійшлися. Потерть, а не люди. То які там вже українці.

Сиджу я, у стіл вирячився і не розумію, хто я є.

— Не знаєш, Мокію? Тоді ходи до нас! — каже Абрам.

— Куди?

— Будувати єврейську державу!

— Та я ж православний!

— А я взагалі атеїст.

— Ти? — аж лякаюся. — В Господа не віруєш?

— Не вірую, Мокію.

— Як так?

— А як можна вірити, коли я погром кишинівський бачив? Як безневинних людей убивали, жінок, дітей, старих. Якби був Бог, хіба б він таке дозволив? Але ж відбулося, то немає Бога, Мокію. Але я не наполягаю, хочеш — віруй. То не головне, головне, що збудуємо ми свою державу, таку, в якій господарями будемо, і щоб жоден цар нам не указ!

— А як без царя жити? — не розумію я. — Безлад буде без царя.

— Брехня. От предки твої ж жили колись без царя, і нічого. У Франції царя немає і в Америці теж. І що там, безлад стався? Ні! Ще краще без царя люди живуть, бо самі царі! То поїхали з нами! — агітує Абрам. Вміло агітує, такого тільки пусти до народу.

— Та мені й тут непогано. Ось назбираю грошей, землі куплю.

— І що далі?

— Працювати на землі буду. Моя вона і все з неї моє.

— Твоя? Але хто ти будеш? Схоче поміщик забрати в тебе землю — забере! Не вклонишся справнику повітовому — в холодну кине! Заборгуєш банкіру — в тюрму