Читати книгу - "Шантарам"

— Що за проблема, Рамешу?

— Проблема з моїм домовласником, бгай. Мені... нам... моїй сім’ї загрожує виселення. Ми вже й так почали платити йому удвічі більше, але йому все мало... і він нахваляється виселити нас.

Хадер кивнув. Підбадьорений його мовчанням, Рамеш почав швидко говорити на хінді:

— І він хоче виселити не тільки нашу сім’ю, бгай, а всіх, хто живе в цьому будинку. Ми намагалися умовити його, робили йому дуже вигідні пропозиції, але він не бажає нічого слухати. Під його орудою є декілька гунда[64], і ці гангстери погрожували нам і навіть побили кількох чоловіків. Вони побили мого батька. Мені соромно, бгай, що я не убив на місці цього домовласника, але я знаю, що моїй сім’ї і нашим сусідам буде після цього тільки гірше. Я пропонував моєму шановному батькові поговорити з вами, щоб ви захистили нас, але він дуже гордий. Ви його знаєте. І він любить вас, бгай. Він не хоче турбувати вас своїми проханнями. Він буде дуже сердитий, якщо дізнається, що я звернувся до вас. Але коли я побачив вас сьогодні, мій пане Хадербгаю, я вирішив... я вирішив, що сам Бгаґван прислав вас сюди. Я... прошу вибачення.

Він замовк і проковтнув грудку в горлі.

— Ми вирішимо твою проблему, Раму,— поволі мовив Хадербгай. Зменшувально-пестливе звернення «Раму» викликало на обличчі офіціянта широку дитячу усмішку.— Зайди до мене завтра о другій годині. Ми обговоримо цю справу докладніше. Ми допоможемо тобі, іншалла[65]. І не варто передавати нашу розмову твоєму батькові, Раму, поки ми не вирішимо це питання.

Здавалося, Рамеш зараз схопить руку Хадера і почне її цілувати, але він тільки вклонився і почав задкувати, бурмочучи слова подяки. Ми взялися до їжі. Абдулла і водій замовили фруктовий салат і кокосовий йогурт. Ми з Хадербгаєм узяли тільки манговий коктейль. Поки ми попивали цей охолоджений напій, до віконця автомобіля підійшов ще один прохач. Це був поліціянт, що очолював місцеву дільницю.

— Велика честь бачити вас тут, Хадерджі[66],— мовив він, скорчивши гримасу, яку можна було зрозуміти і як улесливу посмішку, і як вираз болю від раптового спазму в шлунку. Він говорив на хінді з сильним акцентом незрозумілого походження. Запитавши Хадербгая про здоров’я його сім’ї, він перейшов до справи.

Абдулла поставив свою порожню тарілку на сидіння, узяв якийсь згорток в газетному папері і передав його Хадеру. Той розгорнув газету, показавши товсту пачку банкнотів по сто рупій, а потім простягнув її у вікно поліціянтові. Це було зроблено так відкрито і навіть демонстративно, що стало ясно: він хоче, щоб усі в радіусі ста метрів бачили, що це хабар і що його прийняли.

Поліціянт засунув гроші під сорочку і, відвернувшись, двічі сплюнув на щастя. Потім він знов нахилився до вікна і почав щось хутко бурмотіти на хінді. Я розібрав слова «тіло», «операція» і щось подібне до «базару злодіїв», але в цілому сенс тієї балачки був мені незрозумілий. Хадер підняв руку, і поліціянт замовк. Абдулла поглянув на Хадера, потім на мене, і на обличчі його промайнула хлоп’яча усмішка.

— Ходімо, містере Ліне, оглянемо мечеть,— сказав він спокійно.

Коли ми вилізли з авта, поліціянт голосно пробурчав:

— Цей гора знає хінді? Бгаґване, звільни нас від іноземців!

Ми знайшли місце на набережній, де було не так людно. Мечеть Хаджі Алі стояла на маленькому острівці, куди можна було перейти по кам’яному перешийку завдовжки сто тридцять три кроки. Цілий день, поки не було припливу, тут ішли прочани і туристи. Вночі мечеть здавалася кораблем, що кинув тут якір. Мідні ліхтарі, підвішені на кронштейнах, забарвлювали мармурові стіни в жовте і зелене світло. Закруглені контури мечеті з куполами і арками-сльозинками біліли при місяці, наче вітрила таємничого судна, а мінарети скидалися на щогли.

Повний місяць, який у нетрищах називають «скорботним місяцем», осявав мечеть своїм гіпнотичним світлом. З моря віяв легенький бриз, але повітря було тепле й вологе. Тисячі кажанів літали над нашими головами поміж електричними дротами, мов ноти на нотному папері. Маленька дівчинка, якій давно слід було б спати, торгувала гірляндами жасмину. Підійшовши до нас, вона вручила одну гірлянду Абдуллі. Він поліз в кишеню за грошима, але вона, засміявшись, відмовилася і пішла, наспівуючи пісню з популярного індійського фільму.

— Немає кращого свідчення Божого промислу, ніж щедрість бідняків,— мовив Абдулла. Схоже, він завжди говорив таким тихим і м’яким голосом.

— Ви так добре говорите по-англійському,— сказав я, щиро захоплений тим, як гарно він зумів висловити цю нестандартну думку.

— Та ні, не дуже. Просто я знав одну жінку, яка навчила мене деяким словам,— відповів він. Я чекав продовження, але він мовчав, дивлячись на море, а потім запитав: — Скажіть, містере Ліне, якби мене не було тоді в кублі стоячих ченців, що б ви зробили, коли той чолвік кинувся б на вас із шаблею?

— Я боровся б із ним.

— Гадаю...— він обернувся до мене, дивлячись просто в очі, і я раптом відчув, що волосся у мене на голові готове заворушитися від нез’ясовного страху.— Гадаю, ви загинули б. Він убив би вас, і ви зараз були б мертві.

— Ні. Він, звісно, був озброєний, але вже немолодий. Я б упорався з ним.

— Можливо,— погодився Абдулла без усмішки.— Можливо, ви впоралися б із ним, але якби ви зуміли відвести удар і вціліти, то шабля могла б ранити або й убити одного з ваших супутників — дівчину чи вашого друга-індійця, мені так здається. Один з вас трьох загинув би.

Я мовчав. Несвідомий страх, який я відчував хвилину тому, переріс у виразне відчуття тривоги. Моє серце тривожно калатало. Абдулла говорив про те, як він врятував мені життя, але в його тоні звучала погроза. У мені почав закипати гнів. Я напружився, готовий до опору, і пильно подивився йому в очі.

Він усміхнувся і поклав руку мені на плече. Почуття небезпеки, що охопило мене, було дуже сильне, але зникло так само швидко, як і постало. Я відразу ж забув про нього — на декілька місяців.

Обернувшись, я побачив, що поліціянт, уклонившись Хадеру, відходить від авта.

— Хадербгай так демонстративно дав хабара цьому копові,— зауважив я.

Абдулла засміявся, і я пригадав, що і в монастирі він сміявся так само щиро, нехитро і природно. Цей сміх відразу збудив у мені симпатію до нього.

— Є давня перська