Читати книгу - "Природа всіх речей"

чимось непристойним із чоловіками? Ох, якби ж Ретта знала правду! Якби хто-небудь знав! Алма — сорокавосьмирічна стара діва з усохлим лоном — і то кілька разів на місяць вчащала потайки до палітурної майстерні. І то не один і не два! Ба більше: всі заборонені книжки її молодості — «Cum Grano Salis» і всі решта — досі жили в її пам’яті. Часом вона виймала їх зі скрині, захованої на сіннику в возівні, й знову перечитувала. Алма знала про дикий голод геть усе!

Алма відчувала, що вчинить нечесно, коли не запевнить цього знедоленого тендітного створіння у своїй підтримці й любові. Невже вона допустить, щоб Ретта гадала, начебто вона єдина зіпсована дівчина в цілому світі? Але ж на кілька кроків попереду ішов Джордж Гокс, який точно все чув. Тому Алма не втішила Ретти і навіть не поспівчувала їй. Сказала тільки:

— Оселившись у цьому новому домі, моя люба Ретто, ти зможеш щодня гуляти в саду. І тоді ти заспокоїшся.

Майже всю дорогу додому Алма з Джорджем мовчали.

— Про неї добре дбатимуть, — нарешті порушила мовчанку Алма. — Доктор Ґриффон особисто мене в цьому запевнив.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — сказав у відповідь Джордж. — Прийти на цей світ — сумна доля.

— Можливо, — обережно сказала Алма, здивована запалом, із яким він це сказав. — Але ми мусимо шукати в собі терплячість і смирення, щоб пережити випробування, які виникають на нашому шляху.

— Авжеж. Принаймні так нас завжди вчили, — відказав Джордж. — Знаєш, Алмо, бували моменти, коли я хотів, щоб Ретта знайшла полегшення в смерті замість терпіти безперервні страждання й мучити мене і всіх решту.

Вона не знала, що відповісти. Джордж не зводив із неї очей — його похмуре лице аж скривилося від болю. За якийсь час вона, затинаючись, витиснула з себе:

— Де є життя, Джордже, там є і надія. Смерть кладе всьому кінець. Дуже скоро вона прийде за нами всіма. І я б, напевно, не бажала, щоб до когось вона поквапилася.

Джордж заплющив очі й мовчав. Її слова навряд чи його заспокоїли.

— Я навідуватиму Ретту в Трентоні раз на місяць, — якомога невимушеніше сказала Алма. — Якщо матимеш охоту, приєднуйся. Я привозитиму їй свіжі примірники «Дамського журналу». Вона любить його читати.

За наступні дві години Джордж не промовив ні слова. Він то дрімав, то прокидався. Розплющив очі допіру тоді, як вони в’їжджали в Філадельфію. На ньому не було лиця. Щиро його жаліючи, Алма вирішила змінити тему. Кілька тижнів тому Джордж позичив Алмі нову книжку про саламандр, яка щойно вийшла друком у Лондоні. Можливо, згадка про неї бодай дрібку його розвеселить. Отож доки екіпаж поволі котився до міста, вона подякувала Джорджеві і, розповівши трохи про книжку, наприкінці сказала:

— Загалом, у тій праці чимало глибоких думок і ретельного аналізу, але вона препаскудно написана й жахливо оформлена — невже, Джордже, в англійців нема редакторів?

Джордж, який досі сидів, утупившись у підлогу, глянув на неї і ні з того ні з сього сказав:

— Твій швагер наробив собі недавно клопоту.

Він явно не почув ні слова з того, що вона йому розповідала. Крім того, Алма була вражена, що він про таке заговорив. Джордж зроду не пліткував, та з якого дива він узагалі згадав про чоловіка Пруденс? Напевно, його так стривожили події того дня, що він був сам не свій. Але щоб не ставити його в незручне становище, Алма вирішила підтримати розмову так, наче вони з Джорджем завжди обговорювали такі теми.

— Що він наробив? — запитала вона.

— Артур Діксон надрукував один зухвалий памфлет, — втомлено пояснив Джордж, — який йому вистачило розуму підписати своїм іменем. Він написав, що влада Сполучених Штатів Америки — моральна почвара, яка схвалює рабство.

Алму ця новина нітрохи не вразила. Пруденс і Артур Діксон роками були ревними аболіціоністами. Своїми майже радикальними поглядами, спрямованими проти рабства, вони прославилися на цілу Філадельфію. На дозвіллі Пруденс працювала в місцевій квакерській школі — вчила вільних негрів читати. Крім того, вона піклувалася про дітей у негритянському сиротинці й час від часу виступала на засіданнях жіночих спілок, які виступали за скасування рабства. Артур Діксон часто — чи то пак, невпинно — друкував памфлети і працював одним з редакторів «Визволителя». Правду кажучи, багатьом жителям Філадельфії Діксони зі своїми памфлетами, статтями й промовами вже набридли. («Як на чоловіка, який уявляє себе агітатором, — казав Генрі про свого зятя, — Артур Діксон — страшенний зануда».)

— Але що з того? — запитала Алма Джорджа Гокса. — Всі знають, що моїй сестрі з чоловіком небайдужа та справа.

— Цього разу, Алмо, професор Діксон перебрав міру. Він не тільки хоче, щоб рабство негайно скасували, а й вважає, що ми не повинні платити податків й дотримуватися американських законів, доки не приймуть це малоймовірне рішення. Він закликає нас вийти на вулиці зі смолоскипами, вимагаючи, щоб усіх негрів тут же звільнили.

— Артур Діксон? — Алма не витримала й повністю вимовила ім’я свого надокучливого колишнього вчителя. — Зі смолоскипами? Щось геть на нього не схоже.

— Прочитай сама і побачиш. Всі про це говорять. Кажуть, йому ще пощастило, що його не вигнали з університету. А твоя сестра, по-моєму, виступала на його захист.

Алма деякий час обдумувала почуте.

— Що ж, мене це трохи лякає, — нарешті визнала вона.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — повторив Джордж, втомлено провівши долонею по обличчі.

— Але мусимо шукати в собі терплячість і смирення… — знову, затинаючись, почала було Алма, але Джордж урвав її на півслові.

— Горопашна твоя сестра, — сказав він. — Ще й з купою дітлахів у хаті. Прошу тебе, Алмо, дай мені знати, якщо я можу якось допомогти твоїй сім’ї. Ти завжди була з нами така ласкава.

Розділ тринадцятий

Її горопашна сестра?

Що ж, може, й так… проте Алма не була в цьому певна.

Пруденс Віттекер Діксон не викликала до себе жалю — минув не один рік, а її далі неможливо було зрозуміти. Алма розмірковувала над цим наступного дня, розглядаючи свої колонії моху в Білому Акрі.

Родина Діксонів була таємницею за сімома замками! Ще один нещасливий шлюб. Пруденс і її колишній наставник були одружені двадцять п’ять років і народили шістьох дітлахів, однак Алма жодного разу не помітила між ними ані натяку на кохання, ніжність чи взаємне порозуміння. Ніколи не чула, щоб хтось із них сміявся. Мало коли бачила на їхніх обличчях усмішку. Вони навіть не злилися одне на одного. Чесно кажучи, Алма не помічала, щоб