Читати книгу - "Чотири після півночі"

вгору на Руді. — Коли я гукну, щоб подавали його, зразу подавайте. Не змушуйте мене просити вас двічі.

— Не буду.

— Вам достатньо добре видно, Ніку, щоб таке зробити? — спитала Лорел.

— Гадаю, так, — відповів Нік. — Сподіваюсь, що так. — Він знову подивився на Дайну. — Готова?

Дайна щось мурмотнула.

— Гаразд, — промовив Нік. Він зробив глибокий вдих, а потім випустив повітря. — Допоможи мені, Боже.

Він обвив своїми витонченими, довгими пальцями рукоять ножа, наче гравець, що стискає в руках бейсбольного кия. Потягнув. Дайна пронизливо закричала. Величезний згусток крові вивергнувся з її рота. Лорел стояла на колінах, напружено нахилившись вперед, і раптом їй в обличчя плеснуло кров’ю Дайни. Вона відсахнулась.

— Ні! — гаркнув на неї, не обертаючись, Нік. — Не сміти мені тут грати маніжну цяцю! Навіть не смійте!

Лорел знову нахилилась вперед, векаючи і здригаючись. Лезо — тьмяно блискотливий сріблястий трикутник у глибокому мороці — вийшло з грудей Дайни й замерехтіло перед ними. Груди сліпої дівчинки здійнялися й опали, почувся несьогосвітній, високий свист — це рана всмоктувала повітря.

— Нумо! — гаркнув Нік. — Натискайте! Якомога сильніше!

Лорел нахилилася вперед, лише на мить вона побачила, як кров рине з діри в грудях Дайни, і враз рану вже було накрито. Тампон зі скатерки під її долонями майже відразу став теплим і вологим.

— Сильніше! — гримнув на неї Нік. — Тисніть сильніше! Запечатуйте її! Запечатуйте рану!

Тепер Лорел зрозуміла, що люди мали на увазі, коли говорили про повну нервову зруйнованість, тому що сама почувалася на її межі.

— Я не можу! Я зламаю їй ребра, якщо…

— Нахер її ребра! Ти мусиш запечатати рану!

Уклякла на колінах Лорел хитнулась вперед і перенесла всю свою вагу собі на руки. Тепер вона відчувала, як між пальців їй просочується рідина, хоча складений нею зі скатертини тампон був товстим.

Англієць відкинув ніж кудись вбік і нахилився вперед, ледь не торкаючись своїм обличчям обличчя Дайни. Очі дівчинки були заплющені. Він відкотив одну повіку.

— Я думаю, вона нарешті знепритомніла, — сказав він. — Не можу сказати напевне, бо в неї такі незвичайні очі, але сподіваюся на небеса, що це так. — На лоба йому впало волосся. Він нетерпляче відкинув його назад посмиком голови і подивився на Лорел. — Ви добре працюєте. Так і продовжуйте, гаразд? Я зараз її піднімаю. Продовжуйте натискати, коли я це робитиму.

— Так багато крові, — простогнала Лорел. — Їй її вистачить?

— Не знаю. Продовжуйте натискати. Готові, містере Ворік?

— Ой, Боже, гадаю, так, — прохрипів Руді Ворік.

— Добре. Починаємо.

Нік просунув долоні Дайні під праву лопатку і скривився.

— Тут гірше, ніж я думав, — пробурмотів він. — Набагато гірше. Вона геть просякла.

Він почав повільно підважувати Дайну проти тиску Лорел. Дайна простогнала густим «кряк». Бульба напівзапеченої крові вихлюпнулася в неї з рота й розбризкалася по підлозі.

І тепер Лорел почула, що з-під дівчинки на килим кров ляпотить дощем.

Раптом світ почав спливати від неї.

— Не припиняйте, тисніть! — крикнув Нік. — Не здавайтесь!

Але вона вже зомлівала.

Лише усвідомлення, що подумає про неї цей Нік Гопвел, якщо вона дійсно зомліє, змусило Лорел до того, що вона зробила далі. Лорел вистромила між зубами язика, наче дитина, що кривляється, і щосили його прикусила. Яскраво-гострий біль і солоний смак власної крові негайно заповнили їй рота… але те відчуття, ніби цей світ великою лінивою рибою в акваріумі спливає від неї, минулося. Вона знов була наявна тут.

Знизу пролунав раптовий зойк чи то болю, чи подиву. За ним якийсь хриплий скрик. По п’ятах цього крику добігло гучне, пронизливе верещання.

Руді з Лорел разом повернули голови в тому напрямку.

— Це хлопець! — сказав Руді. — Він і Ґефні! Вони…

— Вони таки зрештою знайшли містера Тумі, — промовив Нік. Обличчя в нього було незбагненною маскою зусиль. Жили на шиї напнуті сталевими тросами. — Ми лише мусимо надіятися…

Знизу почувся глухий грюк, а за ним жахливе скиглення болю. Потім ціла низка важких гупань.

— …що вони контролюють ситуацію. Зараз ми не можемо нічого з цим вдіяти. Якщо ми перервемося посеред того, що зараз робимо, ця дівчинка точно помре.

— Але там голос ніби нашого хлопчика!

— Нічого не поробиш, чи не так? Воріку, просовуйте тампон під неї. Зараз же це робіть, а то я копняками розірву вам вашу чортову сраку!

6

Дон спускався першим по ескалатору, а внизу на мить зупинився, риючись у себе в кишені. Звідти він видобув якусь прямокутну річ, що тьмяно зблиснула в темряві.

— Це моя «Зіппо», — пояснив він. — Як гадаєш, вона загориться?

— Не знаю, — сказав Алберт. — Може… на якийсь час. Краще вам не засвічувати запальничку до того, як з’явиться необхідність. Я сподіваюся, вона горітиме. Без неї нам не вдасться тут нічого роздивитися.

— А де те місце, «Послуги аеропорту»?

Алберт показав на двері, крізь які менш як п’ять хвилин тому пройшов Креґ Тумі.

— Прямо там.

— Ти вважаєш, вони незамкнені?

— Ну, — сказав Алберт, — є тільки один спосіб цього дошукатися.

Вони вирушили через зал, Дон так само вів перед зі своєю запальничкою в правій руці.

7

Креґ почув, як вони підходять — чергові слуги ленґоліерів, поза всякими сумнівами. Але його це не стурбувало. Він подбав про ту істоту, що була замаскована під маленьку дівчинку, так само він подбає і про цих істот. Він оповив пальцями розпечатувач листів, підвівся і бокаса прослизнув назад навкруг стола.

«Ти вважаєш, вони незамкнені?»

«Ну, є тільки один спосіб цього дошукатися».

«У всякому разі, дечого ви дійсно собі нашукаєте», — подумав Креґ.

Він підійшов до стіни біля дверей. Уздовж неї тягнулися забиті паперами полиці. Креґ намацав рукою дверні завіси. Добре. Відчинившись, двері приховають його від них… хоча навряд чи вони його взагалі змогли б зараз побачити. Тут чорна темрява, як у слона в гузні. Він підняв розпечатувач листів на рівень плеча.

— Ручка не крутиться…

Креґ розслабився… але лише на мить.

— Спробуйте їх штовхнути.

Це голос того хитросракого підлітка. Двері почали прочинятися.

8

Дон зробив крок у кімнату, моргаючи в мороці. Відкинувши великим пальцем кришку запальнички, він її підняв і крутнув коліщатко. Блиснула іскра, і гніт відразу ж зайнявся, народивши низеньке полум’я. Вони побачили те, що було, либонь, одночасно і кабінетом, і коморою. В одному кутку — купа абияк складених валіз, а в іншому — ксерокс. По задній стіні тягнулися полиці, схоже, забиті різноманітними формулярами полиці.

Дон ступив далі в кабінет, піднявши запальничку над головою, наче той спелеолог, що тримає спливаючу свічку в темній печері. Він показав на праву