Читати книгу - "Помилка"

Коли він повів малу назад до гойдалки, навіть іззаду я відчувала ту радість, що випромінювало все його єство.

— Не зайнято? — спитала я, коли Пол повернувся до лавки.

Розділ 106

Спочатку він перетворився на крижану фігуру.

Потім по його обличчю прокотилися спазми шоку, страху й жалю. На мить мені здалося, що він чкурне від мене й побіжить до виходу з парку.

Але натомість він раптом знесилено сів на лавицю, обхопивши голову руками.

— Звідки мені починати розповідь? — тихо спитав він нарешті, потерши скроні.

— Не знаю, треба подумати, — відповіла я, нервово постукуючи пальцем по підборіддю. — Варіантів так багато. Ну, наприклад, мені кортить знати, коли ти вперше обдурив мене. Мабуть, тоді, коли пограбував ділка-квиткаря в готелі «Шератон»? Е ні, давай не про це. Краще про той день, коли ти таємно одружився. Ага, нарешті вирішила. Найцікавіше. Розкажи мені, як ти завів на стороні дитину.

Пекучі сльози текли по моїх щоках.

— Я була безплідна, а тобі кортіло мати дитину, так? «Вибач, Лорін, але ти стерильна. А я мушу розмножуватися — це мій чоловічий інстинкт — і плодити дітей з іншою жінкою в тебе за спиною». Ти це хочеш мені сказати?

— Ні, не це, — відповів Пол, подивившись на мене, а потім на свою доньку. — Це сталося випадково.

— І ти гадаєш, це тебе якось виправдовує? Хіба це має якесь значення?! — спитала я, відчуваючи, як червонію від гніву.

Пол отетеріло потер очі й глянув на мене.

— Дай мені кілька хвилин, — сказав він, підводячись. — І я скажу тобі. Я розповім тобі все.

— Як дбайливо з твого боку!

Пол покотив велосипед туди, де сиділа купка няньок із дітьми. Він поговорив з однією з них, а потім повернувся до мене — уже без велосипеда.

— Імельда ходить за сусідською дитиною. Вона забере Кароліну додому. Може, пройдімося й поговорімо? Я знав, що одного дня це все одно мало б статися.

— А я не знала, — похитала я головою.

Розділ 107

— Це трапилося майже п'ять років тому, — почав Пол, коли ми пішли по доріжці, що огинала парк по периметру.

— Мені «поталанило» потрапити на оту довбану конференцію фінансових аналітиків у Вашинґгтоні, пам'ятаєш? Я був у поганому гуморі. У наших стосунках не все було добре, і… Ну, сиджу я собі в барі готелю, класний такий бар, зі штатним піаністом, сьорбаю собі коктейль і намагаюся викинути з голови оту ідіотську конференцію, аж раптом — вривається якийсь п'яний гамірливий мудак і починає вимагати, щоб увімкнули телевізор, бо там, бачите, показують гру за участі «Патріотів»…

— Поле, я хочу почути розповідь про твою другу сім'ю, а не про якийсь випадок у барі, — розлючено сказала я.

— А я якраз до цього підводжу, — відказав він. — Щоразу, коли відрив у рахунку зростав, цей тип пропускав порцію апельсинового бренді. У середині останньої чверті гри він пропускає восьмий чи дев'ятий шкалик і знову починає коники викидати. Він наче сказився! Коли власник бару виштовхав його за двері, я раптом побачив Вероніку, яка була з тим чуваком — і враз отетерів. Вона теж уставилася на мене широко розплющеними очима. «От і добре, що він не залишився, щоб хильнути ще з нагоди перемоги улюбленої команди», — сказав тоді я. Отак ми й познайомилися.

— Ой, як зворушливо! — пхикнула я. — І ви тієї ж ночі перепихнулися — я правильно вгадала?

— Лорін, або ми сваримося, або я пояснюю. Щось одне.

— Або я тобі просто зараз яйця відстрелю. Про такий варіант ти не подумав?

— Можна я розкажу далі, Лорін?

— Коли буде ваша ласка, — саркастично відповіла я. — Мені не терпеливиться почути решту твоєї захопливої оповідки.

— Ну, коротше, вона пропонує мені посидіти й випити. Спочатку все було цілком безневинно, кажу тобі. У мене й бажання ніякого не виникло, чесно. Ти не повіриш, але це правда. Ми посиділи, випили кілька шкаликів, теревенимо про те й се, як раптом до бару заходить отой огрядний тип. Вероніка уставилася на нього, а потім каже, що знає його. Як з'ясувалося, вона колись була танцівницею в групі підтримки команди «Тампа Бей Буканіерс».

— Американський футбол? — здивувалася я, іронічно схиливши голову набік. — Дивно. Судячи з величезних баскетбольних м'ячів у неї під сорочкою, мені здалося, що йдеться, радше, про НБА.

— Колись Вероніка зустрічалась із заступником тренера «Тампа Бей», — вів далі Пол, — і сказала мені, що пам'ятає, як отой тип, що зайшов у бар, колись купував у її кавалера квитки на фінальні матчі Суперкубка. Ще сказала, що той огрядний чувак є чимось типу великого цабе серед тіньових розповсюджувачів квитків. Потім Вероніка показала на валізку, яку той квиткар тримав у руках, і зазначила, що в ній, мабуть, до біса стодоларових купюр. Ми випили ще й почали фантазувати, що б зробили, якби мали такі гроші. Зрештою, Вероніка підвелася, щоб піти.

Тут Пол зупинився й подивився на мене.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— Ага, ти тільки тепер вирішив пощадити мої почуття? — спитала я. — Звісно, що хочу. В основних деталях.

Пол кивнув і скривився, наче йому самому було боляче про це розповідати.

— «Можеш до мене зайти, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я у двісті шостому». — І пішла… Ну, а я сиджу собі далі й попиваю віскі. Після трьох шкаликів бачу, як цей огрядний тип підводиться, бере свою валізу й виходить. Я не відразу пішов за ним. Але все ж за кілька секунд піднявся й рушив слідом. «Просто так, по приколу, — переконував я себе. — Нікого я не збираюся грабувати». Але все одно поперся за тим чуваком до його номера. Не знаю, що на мене найшло. Я почувався водночас і спустошеним, і пригніченим, і самотнім, і збудженим. За кілька хвилин я постукав до нього, а коли він відчинив, то я відразу ж зацідив йому просто в пику.

Пол і я відступили вбік, пропускаючи повз нас кур’єра-велосипедиста.

— Хвилиночку, — поцікавилась я. — У звіті сказано, що в тебе був пістолет.

Пол заперечливо похитав головою.

— Ні, не було. Ми просто билися навкулачки. Мабуть, цей квиткар усе вигадав для того, щоб виглядати більш гідно у власних очах. Він був дужий як бик. Розбив мені носа, але я був надто переляканий, щоб програти двобій. Тому накинувся на нього й почав лупцювати щосили, аж поки він не впав. Потім я вхопив валізку й побіг.

— До номера двісті шість?

— Так, до номера двісті шість, — похмуро кивнув Пол.

Розділ 108

Отетеріло