Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

217
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 123
Перейти на сторінку:
глумливості.

У нього було мало жінок. Він ішов до своєї мети, відкидаючи все зайве — і ззовні, і в самому собі. Життя його було схоже на вогонь, із яким Ріардену випало працювати; вогонь, що випалював усі домішки, весь бруд із розпеченого струменю чистого металу. Він не вмів захоплюватися чимсь наполовину.

Часом його охоплювала така несамовита жага, якої нездатна була заспокоїти випадкова зустріч. Рідко, лише кілька разів за життя, Ріарден гамував цю пристрасть за допомоги симпатичних жінок. І щоразу залишався самотній серед лютої порожнечі, бо шукав якусь незнану перемогу, а здобувався лише на швидкоплинну насолоду, чудово усвідомлюючи, що для тих жінок він анічогісінько не важить.

Залишався сам-один, спустошений, нічого не досягнувши. Тому він зненавидів свою жагу. Він опирався їй. Схилився до думки, що така пристрасть має винятково фізіологічне походження і жодним чином не властива свідомості, а винятково матерії; зрештою повстав проти того, що плоть достойна щось вирішувати, і що її вибір може бути вищий за силу розуму. Життя минало на копальнях та заводах, де матерія корилася розумові; моменти, коли не здатен був погамувати власної плоті, були нестерпні для нього. Він боровся з нею. Долав матерію в усіх битвах із неживою природою, але в цьому полі бою — програв.

Саме складний шлях до перемоги змусив його жадати Ліліан.

Вона справляла враження жінки, яка варта п’єдесталу і свідома цього, що й спонукало Ріардена скоритися бажанню затягнути її до себе в ліжко. «Стягнути її вниз…» — думав він; від цих слів відчував якусь чорну втіху, смак перемоги, що за неї варто було боротися.

Чому — він і сам не розумів, але вбачав у цьому щось безсоромне, приховано непристойне, зачаєне глибоко в його душі; й водночас думка, що він нагородить цю жінку титулом своєї дружини, дарувала величезну втіху. Почуття це було святошне і радісне; здавалося, що його фізичне прагнення володіти буде ледь не честю для неї.

Ліліан відповідала образові, який — Ріарден і сам цього не усвідомлював — ховався глибоко в його душі, окреслюючи вимріяний ідеал; він бачив її вроду, гордість і цноту; все решта було в ньому самому; він і гадки не мав, що споглядає власне відображення.

Пригадав день, коли Ліліан із власної ініціативи приїхала з Нью-Йорка до нього в офіс і попросила показати завод. Обходячи цехи, вона розпитувала про роботу, і її тихий голос лунав дедалі захопленіше. Він дивився на тендітну постать на тлі палахких язиків вогню, що вихоплювався з печі, насолоджувався лунким цоканням високих підборів, що ступали поруч із ним по шлаку.

Йому здалося, що Ліліан спостерігає за розливкою сталі точнісінько так, як він. І коли вона глянула йому в очі, Ріарден побачив власний погляд, але посилений так, що забивав їй подих і робив безпорадною. Того ж вечора, у ресторані, він запропонував їй одружитися.

Після весілля він не зразу зміг визнати, що шлюб став для нього тортурами. Добре пам’ятав ту ніч, коли усвідомив це і, вп’явши нігті в долоні та дивлячись на Ліліан, сказав собі, що заслуговує на цю кару і витримає її.

Не дивлячись на нього, Ліліан поправила волосся.

— Чи можу я тепер спати? — запитала вона.

Дружина ніколи йому не заперечувала, ніколи ні в чому не відмовляла; вона в усьому йому корилася. Атож, корилася, дотримуючись загальновизнаного правила, згідно з яким їй час до часу доводилося перетворюватися на неживий об’єкт, неподільну власність свого чоловіка.

Вона не докоряла йому, просто показала, що вважає цілком природними чоловічі тваринні інстинкти, які є прихованою і потворною складовою шлюбу. Ліліан демонструвала поблажливу покору, а на його палкі бажання та емоції лише гидливо посміхалася.

— З усіх способів гаяти час — цей найганебніший, — сказала вона якось. — Але я ніколи не мала ілюзій стосовно чоловіків, які не надто перевершили в цьому тварин.

Жага до її тіла померла ще в перший тиждень шлюбу. Залишилася потреба, з якою не міг дати собі ради. Ріарден не відвідував будинків розпусти, але часом йому здавалося, що не зазнав би там гіршої наруги, ніж у спальні рідної дружини.

Часто заставав Ліліан із книжкою. Вона неквапно вставляла між аркуші біленьку стрічку, і відкладала книжку на столик. І коли він, виснажений, лежав, заплющивши очі й уривчасто дихаючи, вона вже вмикала світло і читала собі далі.

Переконував себе, що заслуговує на ці муки, адже щоразу зарікався торкатися до її тіла, та вкотре не витримував спокуси. Зневажав себе за це. Ненавидів цю потребу, яка вже не тішила і не мала сенсу, а перетворилася на звичайну хіть до анонімного жіночого тіла, бо, обнімаючи Ліліан, мусив забувати, кого саме обіймає. Поступово Ріарден цілком повірив, що ця його потреба розпусна.

Те, як він ставився до Ліліан не можна було назвати осудом, радше це була суха байдужна повага. Через ненависть до власного потягу він повірив у пересуди, що всі жінки цнотливі, а незіпсована жінка не здатна відчути фізичної насолоди.

Попри мовчазну муку свого шлюбу, в нього жодного разу не виникло лише однієї думки — про зраду. Він заприсягнувся і дотримувався свого слова. Він не пожертвував Ліліан свою вірність, він лише хотів убезпечити її від ганьби: не як особистість, а як власну дружину.

Саме про це він міркував зараз, дивлячись у вікно. Йому не хотілося заходити до неї в кімнату. Він вагався, відчайдушно намагаючись не замислюватися про причину, яка позбавляла його сьогодні сил подолати це бажання. А потім, побачивши Ліліан, зрозумів, що не доторкнеться до цієї жінки. Те, що примусило його зайти в спальню до дружини, не дозволяло відчути бажання заволодіти нею.

Ріарден поволі звільнявся від цієї мани, відчуваючи мляву полегшу від раптового збайдужіння до власного тіла і до цієї кімнати. Відвернувся від Ліліан, щоб не бачити її наглянсованої добропорядності. Хотілося поважати дружину, натомість мав до неї лише огиду.

— …але доктор Прітчетт сказав, що культура гине, бо наші університети змушені вдаватися до послуг м’ясників, сталеливарників і гречкосіїв.

«Нащо вона вийшла за мене?» — дивувався Ріарден. Прохолодний далекий голос відповідав: керуючись певною метою. Вона знала, для чого він прийшов сюди. І чудово уявляла його реакцію, кладучи на столик срібне начиння для манікюру, взявшись полірувати нігті, безтурботно про щось теревенячи. Вона говорила про сьогоднішню вечірку, не згадавши, втім, ані Бертрама Скаддера, ані Даґні Таґґарт.

Чого вона хотіла від їхнього шлюбу? Ріарден намагався віднайти якусь конечну і холоднокровну мету, проте не знаходив жодної зачіпки. Ліліан ніколи не намагалася використати його, нічого від нього не вимагала, авторитет дружини впливового підприємця

1 ... 55 56 57 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."