Читати книгу - "Схід"

залишається сіра, гола земля. Здаля видно стовп пилу, який підноситься до неба, як торнадо, великий вир, який затягує піщаний туман поміж хмари, вище і вище, аж згасне сонце. Дзеркало справедливості, столице мудрості, причино нашої радості.

У дідусевому домі не було книжок, крім тих, що для відправи, з великим шрифтом. І ще якісь пожовклі релігійні брошури з моралізаторськими оповідками. Не було, крім цієї одної, грубої і тяжкої, у червоній полотняній оправі. Вона виглядала майже так, як книга з вівтаря. Називалася «Паризька Комуна 1871» і була радше альбомом з гравюрами і фотографіями. Ще не вміючи читати, я сидів над нею довгі години. Комунари захищали барикади. Марширували паризькими вулицями. Військо розстрілювало захоплених героїв. У хаті під стріхою я роздивлявся палаци столиці світу. Що тут робив цей революційний служебник? Дідусь отримав його в нагороду за свою діяльність голови сільради. Слово «комуна» було небезпечне і привабливе. В устах моїх сільських родичів воно звучало глухо, гуло, як із глибини криниці. Я мав п’ять або шість років, і для мене воно не означало нічого конкретного. Тільки цей звук і картинки, які не мали нічого спільного з моїм життям, бо в ньому не було вишуканих фасадів, паркових шпалер, аркад і гіпнотичних міських перспектив. Хіба що пожмакана біла сорочка дідуся могла нагадувати сорочки комунарів. Я мандрував пласкими вигонами. Корови по коліна заходили у воду. Заносило болотом і намулом. У спекотні дні над рівниною вібрувало розжарене повітря. Тоді можна було побачити процесію і почути «Киріє», яке лунало над степом. Босі жінки ступали по гострих травах. Село залишалося позаду. Вдалині виднілися хмари куряви. Це поспішали інші, щоб приєднатися. «Комуно духовна, молися за нас. Комуно Давидова, молися за нас. Комуно з кістки слонової, молися за нас». З-над розливів зліталися чаплі, журавлі, лебеді і кружляли над ходою. Ішли до обрію. Несли костельні хоругви, бо що то за хода, що за процесія без хоругвів. Також тріпотіли червоні прапори, залишені російськими річковими матросами. Адже і те, і те провіщало спасіння, воскресіння і безсмертя. Відтепер народ мав жити вічно, бо настав кінець історії і кінець пригнобленню, адже це історія незмінно гнобила знедолених. «Комуно золота, молися за нас». Несли дерев’яну двоногу, якою землемір відміряв землі під час реформи. Обгорнена фольгою, обв’язана кольоровими стрічками, обмотана папером, вона була схожа на гаївкове деревце. Несли і Матір Божу Ченстоховську попереду всього. Четверо чоловіків мали на плечах процесійну ікону. Образ нагадував той, який стояв на домашньому вівтарі дідуся, тільки був більший, у багатше позолочених рамах і в металевих, срібних шатах, що означає, що його забрали з костелу, після штурханини і криків, що це святокрадство. Але принесли і хоругви, і образи, мабуть, взяли би ще й фелони та дароносиці, якби до них мали доступ. Сходилися зі всіх сторін. Припливали човнами з другого боку ріки, виринали з бічних каналів. «Комуно приязна, молися за нас. Комуно небесна, молися за нас». Глухе слово гуло, як із криниці, але я мав шість років, і воно похмуро манило, наче вхід до пивниці. Часом мама декламувала вірш «Гренада моя» у польському перекладі, та оригінал промовляла з правильним російським акцентом. Я несвідомо повторював ці слова. Може, це взагалі були перші чужі слова, які я почув. Гренада, Комуна, Гренада, Комуна, Комуна, Гренада. Цілком можливо, що коли я брів через спустілі луки Побужжя, вимовляв ці слова як заклинання. Я міг би долучитися до процесії. Іти разом з рештою дітлахів, яких позабирали з домів, як інвентар. Вони розбігалися на всі боки, описували кола навколо ходи, знеможені і щасливі, бо не треба було іти до школи, не треба було іти в поле. Крізь тонку шкіру вони відчували наближення свободи. Більше не треба рвати траву для корів, не буде збирання шишок на розпал, не буде різання дров, не буде сінокосів, не буде ні жнив, ні копання картоплі, не буде спеки влітку ані холодної, земляної вологи восени, не буде муки з батьківськими криками і ударами, можливо, зникнуть пори року і праця зникне, зникне доношування одягу, і сором, і биття, і лайка, і страх, і пропаде все, що було досі. Може, зникне навіть увесь старий світ. Таке вони відчували крізь тонку шкіру і бігали навколо повзучого натовпу. «Комуно світанкова, молися за нас. Комуно хворих, молися за нас. Комуно грішних, молися за нас». Як грайливі цуценята, і я з ними, приблуда з міста, ще трохи свій, а вже зрадник, який позбувся смороду сільської барлоги, змив із себе гнійний дух тварин. Крізь пісок, крізь траву, що ріже до крові, поміж сухими коров’ячими пляцками. Туди, до небокраю, поки не закінчиться земля гризоти, земля сліз, земля неволі. «Комуно зажурених». На сам кінець пісків і боліт, за дідусем, який несе червону книгу з доброю звісткою, що паризька справді впала, але мусить прийти спасіння, бо так заплановано історією. «Організатор місцевого колективу запитує вищу інстанцію, чи існує щось вище і світліше від колгоспу і комуни, аби можна було тут же повести туди місцеві бідняцько-середняцькі маси, які нестримно рвуться в історичну даль, до невидимих і нечутних вершин всесвітніх часів». Саме так вони йшли, сподіваючись, що переступлять через комунізм, що покинуть колгосп, що Комуна з великої літери спільно з Матір’ю Божою виведе їх із земель єгипетських, з дому неволі, з чорних, невільничих віків. Вони йшли далі, ніж заповідав Лєнін і дозволяв Сталін. Ішли до кінця днів під проводом дідуся. Я це бачив, коли тихо приклякав за жінками, які молилися перед паперовим вівтарем. Його голос був строгий, але повний почуттів. З людьми він ніколи так не розмовляв. Він отримав шмат землі, не мусив заощаджувати гасу, а в управлінні пив з урядниками, як рівний з рівними. Ні перед ким не гнув спину, ні в чиїх дверях не стояв із шапкою в руці. Поміщики пропали, багачі зникли. Ніби сіли у човен або на пліт і відплили за течією ріки, на якій стояли російські канонерки. Нова влада зверталася до нього «пане Клоновський». Я бачив, як він перегортає сторінки молитовника, щоб не помилитися. На аркуші вміщалося заледве десять рядків, бо шрифт великий, як у букварі. Обріз сторінок був амарантового кольору, єпископського. Я трохи встидався, що в кімнаті були самі жінки. Просто чоловіки не приходили. Але у ході крізь піски до низького виднокола вони мусили брати участь. Бо хто би ніс усі ці хоругви, образи і фетиші? Хто би гнав худобу,