Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.

Він вийшов із будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник, прихилившись до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика та з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.

— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, узяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.

Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.

— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.

Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі не привертати уваги двірника.

— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.

Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.

— Не подобається? — поцікавився Гребер.

— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.

— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?

— А ви як гадаєте?

— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.

— Імпортні?

— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.

— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.

— Він крайсляйтер. Трави він не курить.

— Крайсляйтер?

— Атож. Альфонс Біндинг. Мій найкращий товариш.

— Біндинг ваш товариш?

— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Ризе із СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Ризе.

Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить у концтаборі, коли Біндинг і Ризе давні друзі Гребера.

— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде гаразд. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?

— Так, — переконано підтвердив двірник.

Гребер глянув на свій годинник.

— Мені вже час. А про сигари я не забуду.

Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хабаром», — промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Усе це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що то воно в усьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата й відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.

Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він проклинав поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Захист, — зітхнув він. — Учора вранці я ще чванився, що одруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно обернулось на небезпеку».

— Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий голос.

Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на зріст майор.

— Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви, нахаба?

Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе

збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.

— Вибачте, — мовив Гребер. — Я не мав на увазі нічого поганого.

— Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ви не в армії?

Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор,

який уже раз нагримав на нього, — увечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.

— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати! — : кричав майор.

— Та не кип’ятіться ви! — сердито сказав Гребер. — І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!

Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:

— Я накажу вас заарештувати!

— Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.

— Та це ж… — Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера й став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. — А-а, все ясно, — промовив він з огидою. — Тому ви й не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!

Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.

От тобі й сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра,»— подумав він. — А чи далекий я від цього? От що може зробити з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йду! Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»

Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав із кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.

Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний; що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.

Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.

— Ти такий молодий! — вигукнула вона.

— Я не почуваюся молодим. Я почуваюся столітнім дідом.

— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?

— Ні, тут усе гаразд.

— Ти почуваєшся столітнім дідом тому, що в цивільному?

— Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?

— Все, — відповіла Елізабет, усміхнувшись, — я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.

— Всі, — проказав Гребер. — Отже, робити більше нічого.

— А що ще треба було зробити?

— Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.

— Мені? Як саме?

Гребер завагався.

— Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.

Елізабет зупинилась.