Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

тут вона була, – Сахно показав на акуратний газон перед будинком.

– Тут же і тікати нікуди! – здивувався Нік. Вони обійшли кілька разів навколо будинку. Проходячи повз похоронний лімузин на стоянці, Нік помітив на своєму сидінні вчорашню газету.

Пройшли, нахилившись, над кількома декоративними кущиками, посадженими навколо вуличних ліхтарів.

– Що ви там робите? – запитала по-німецьки старенька з вікна першого поверху.

Нік пояснив їй, що вони загубили черепаху. Старенька заметушилася, зачинила вікно і через хвилину вийшла на вулицю. Приєдналася до пошуків, не помітивши на собі знервованих поглядів Сергія.

Вона ж її і знайшла там, де та заховалася, – за сміттєвою урною поряд із лавою, на якій Сахно задрімав.

Задоволений Сергій одразу побіг із черепахою нагору. Нік подякував старенькій і теж пішов додому.

– Заходьте на чайок! – на прощання сказала тоненьким голоском старенька. – Син рідко приїжджає – він у мене поліцейський…

48

Останній робочий день конференції було присвячено банкам, через які проводилися «чорні» гроші.

Віка старанно перекладала. Після тієї ночі поводилася вона так само офіційно, як і раніше. Мовби нічого між ними не сталося. Віктор уже почав був сумніватись: а чи було щось? А чи не приснилось усе йому?

Під час кавової перерви вона несподівано заусміхалась і подивилась у вічі Віктору привітніше, але лише для того, щоб висловити нове прохання.

– Ви не могли б для нас познайомитися з вашим російським колегою? Його звуть Рефат Сибіров. Оно він стоїть! – і вона показала поглядом на Рефата, що спілкувався з двома іншими учасниками конференції.

Віктор подивився на дівчину запитливо.

– Вам же для цього іноземна мова не потрібна! – додала вона, не прибираючи усмішку з лиця.

– А про що мені з ним говорити?

– Ну розкажіть, чим ви зараз займаєтеся, а він вам розповість, чим він зайнятий…

– Я не можу розповідати про свої справи, є таке поняття, як таємниця слідства. Та і він навряд чи щось розповість.

– А ви спробуйте! – наполягала Віка. – Навіть якщо просто познайомитеся, вже добре. Наступного разу зустрінетесь як друзі…

Досить здивований цим проханням, Віктор відійшов од перекладачки. Постояв із кухлем рідкої кави в руці, відсьорбнув. Потім неспішно наблизився до Рефата і його співрозмовників. Вони розмовляли по-англійськи.

Віктору спала на думку інша ідея, й він повернувся до Віки.

– Ви знаєте, вони там по-англійськи говорять. Може, ви мене відрекомендуєте і трохи поперекладаєте?

Віка кивнула, і вони підійшли вже вдвох. Помітивши їх, Рефат і його співрозмовники ввічливо замовкли.

Віка відрекомендувала їм Віктора Слуцького. Обмінялися рукостисканнями. Проте розмова після знайомства не зав’язалася. Та й перерва добігла кінця. Всі заспішили до конференц-зали.

Прощальний фуршет було призначено на сьому тридцять вечора. Віка втекла у своїх справах одразу після закінчення останньої «сешн». У готель Віктор повертався пішки разом із Войтеком. По дорозі вони зайшли в паб і взяли по келиху пива.

– Ну як, багато нового дізнався тут? – запитав Войтек.

– Ні, – признався Віктор. – Я майже нічого в цих банківських справах не розумію… У мене навіть рахунку в жодному банку немає…

– Я не про конференцію, – перебив його Войтек, чим викликав у Віктора задумливу паузу.

– А про що? – запитав нарешті Віктор.

– Ну я так зрозумів, що і ти, і ми з Рефатом займаємось однією справою…

Віктор зробив довгий ковток пива. Замислився. У принципі, все й так було зрозуміло, і фотографії він отримав од Войтека, і Рефат, ясна річ, займався тим же, чим і він, Віктор. Тільки от як можна було назвати те, чим вони всі разом займалися. «Справа Броницкого»? Але тепер уже було ясно, що вбивство генерала Броницького було тільки маленькою частиною чогось більшого. Чогось набагато серйознішого, ніж Віктор уявляв собі раніше. Хоча із самого початку важливість цієї справи була очевидною – і мобільник, що постійно дзвонив у кишені піджака, і службова «мазда». Але тепер, коли стало зрозуміло, що і польські служби цікавляться цією справою і навіть готові ділитися інформацією, Віктор трохи розгубився.

– Так, – мовив повагом Віктор, підвівши погляд на Войтека. – Добре б утрьох із Рефатом посидіти й поговорити.

– Це ми ще встигнемо, – кивнув Войтек. – Ти коли від’їжджаєш?

– Через три дні.

– А я через два. А Рефат завтра ввечері летить до Німеччини.

– Навіщо? – здивувався Віктор.

– Запитаєш у нього. Може, дасть відповідь. Завтра зберемось у нього в номері о першій, добре?

Віктор кивнув. На ці три дні, що залишились, у нього залишалася тільки одна, але досить важлива справа: поїздка до сина Броницького та розмова з ним. І хоч би як вони разом із Войтеком і Рефатом спільно над цією справою працювали, але до сина Броницького він поїде сам і їх повідомляти не буде. «Сам? – перепитав він себе. – Ні, доведеться попросити Віку поїхати зі мною, адже без перекладача я просто не доїду до цього коледжу».

У себе в номері Віктор перевдягнувся і приліг на ліжко. Задзвонив телефон.

– Зайди на хвилинку! – пролунав у трубці голос Рефата.

Віктор зайшов. Рефат зустрів його в білому махровому халаті з мокрим волоссям. Видно, тільки що вийшов з душу.

– Що це ти сьогодні вигадав? – запитав Рефат. – Навіщо було потрібно підходити до мене, та ще й з перекладачкою?

Віктор усміхнувся.

– На прохання перекладачки, – сказав він. – Ти їй, напевно, сподобався.

– А що, ти їй більше не подобаєшся? – всміхнувся Рефат, і тут же жартівлива усмішка зникла з лиця Віктора. – Ти що? Сам жартуєш, а іншим не даєш?

– Ні, серйозно. Вона попросила. Від імені посольства.

– Он як? Цікаво… – Рефат на хвилину замислився, опустив погляд на підлогу. Потім знову підвів очі на Віктора. – Це добре, тепер ми можемо спокійно поговорити на банкеті, та й вона ніби нічого… До речі, завтра підійди до мене о першій, замовимо обід у номер, посидимо втрьох із Войтеком, побалакаємо.

– Мені вже Войтек сказав.

– Так, він хлопець меткий, – кивнув Рефат.

На фуршет Віктор прийшов вчасно. Одразу побачив Віку, яка до вечора встигла одягнутись і зробити собі чарівну зачіску. Її світле волосся було зібране в акуратну корону, а біля правої скроні грайливо звисав самотній локон. Вона, відчувши на собі погляд, обернулась і кивнула Віктору. І відразу звернула погляд на чоловіка у клубному піджаку. У чоловікові Віктор упізнав Альфреда, німця, з яким він познайомився в перший же день конференції і не довечеряв у ресторані «Плаца». Ясно було, що Віка з ним «довечеряла» і тепер продовжувала, мабуть, корисне для неї та для посольства знайомство.

Перед Віктором зупинився офіціант із тацею, повною келихів із вином. Машинально Віктор узяв один,