Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

одпив і огледівся на всі боки. Побачив Войтека, що самотньо стояв перед столом, на якому височіли стоси паперів і проспектів.

Віктор підійшов до нього.

– Що тут пропонують? – запитав, показуючи поглядом на брошури.

– Багато корисної інформації. Ось ця книжечка особливо корисна. – Войтек узяв із столу тоненьку брошуру. – Список банків, помічених у підозрілих трансакціях…

– У чому?

– В операціях із «чорними» грошима.

Віктор узяв і собі таку брошуру.

– Якщо хочеш, я тобі потім додам туди декілька банків.

Віктор запитливо подивився на Войтека. А той тільки всміхнувся у відповідь, відпив вина.

– У списку поганих банків немає жодного англійського чи американського, зате багато російських, польських і українських, – пояснив нарешті Войтек. – Так що можу як мінімум два англійські банки додати.

У банкетній залі прозвучав удар дзвону, і шум розрізнених розмов стих. Усі обернулися до центру зали, де з радіомікрофоном у руці стояла висока шатенка у приталеному темно-синьому жакетику та довгій вузькій спідниці.

Дочекавшись цілковитої тиші, вона заговорила по-англійськи, і Віктор за звичкою озирнувся у пошуках своєї перекладачки. Але вона стояла в іншому кінці зали поряд із німцем.

– Вона дякує за те, що приїхали, – напівпошепки почав перекладати Войтек. – Сподівається, що ми дізналися тут багато корисного та познайомилися з колегами з різних країн. Сподівається, що отримана на конференції інформація допоможе активніше боротися з міжнародною злочинністю… Нагадує, що наступна конференція відбудеться в Мюнхені через півроку… і сподівається зустрітися там знову… А тепер запрошує до спілкування… Уміють вони коротко говорити, – додав від себе Войтек. – Ходімо попоїмо!

Узявши по декілька тарталеток і по шматочку піци, вони відійшли до вікна. Поставили тарілки на дерев’яну панель підвіконня.

– Смачного, – прозвучав за спиною Віктора голос Рефата.

Віктор обернувся.

– Щось твоя перекладачка більше до мене цікавості не виявляє, – сказав Рефат і з жалем знизав плечима.

– Ще виявить, – усміхнувся Віктор.

І він не помилився. Варто було Рефату підійти до столу, щоб набрати собі мініатюрної фуршетної їжі, як тут же до нього наблизилася Віка.

– Бачиш, як добре бути високим московським татарином! – єхидно мовив Войтек. – Не те що низеньким худим поляком…

До них Рефат цим вечором уже не повернувся, а коли Віктор спробував відшукати його поглядом, то ні його, ні Віки в залі не виявив.

Наступного ранку Віктор прогулявся під мжичкою по вже добре вивченій вулиці, на яку виходив фасадом «Кенсингтон Парк Хотель». Пройшовся до «МакДоналдса», і хоч голодним не був, але не зміг відмовити собі в задоволенні з’їсти хоч один гамбургер. Власне, йому навіть не гамбургера хотілося, а просто посидіти за скляною стіною й постежити за вулицею.

О першій годині він зайшов у шістсот другий номер до Рефата. Войтек був уже там. Обидва старанно вивчали меню готельного ресторану.

– Ну а ти що хочеш на обід? – запитав Віктора Рефат.

– А що у них є?

– Довго перераховувати. Замовимо тобі суп із крабів, овочевий салат і баранячу відбивну з м’ятним соусом.

– Гаразд, – погодився Віктор.

– А я візьму свинячу, мені жирного не можна, – сказав Войтек. Рефат замовив усе по телефону, потім налив собі соку.

Войтек дістав із пакета пляшку «Виборової».

– Слов’яни можуть прийняти трішки аперитиву, – сказав він, очікувально дивлячись на Віктора.

Віктор кивнув.

Поцокались утрьох. Віктор і Войтек – горілкою, Рефат – соком.

– За успіх! – сказав Войтек.

Сіли на канапу.

– Ну що, нам залишилося домовитись із Віктором, – Рефат подивився Віктору в вічі. – Справа рухається, і, можливо, ми її зможемо першими довести до кінця. Нам пора домовитися про повноцінний обмін інформацією.

– Із приводу пошуку вбивць Броницького? – запитав Віктор.

– Відставимо гру в наївність, – серйозно мовив Рефат. – Ми всі знаємо, що шукаємо. За декілька мільярдів доларів можуть і сто Броницьких убити, і через те, що ми знайдемо вбивць, гроші до нас не наблизяться.

– До кого це – до нас? – запитав Віктор, уражений почутою сумою.

Йому стало ясно, що Рефат досі вважає його за дуже важливу фігуру в цій справі.

– Це ми зможемо вирішити, коли хоч би наблизимося до цих грошей. Але думаю, що приводу для обра5з у нас не буде.

Офіціант, ввічливо постукавши в двері й отримавши дозвіл увійти, вкотив у кімнату блискучий столик на коліщатках. Тарілки на нім було накрито металевими кришками з бронзовими солідними ручками.

Їли спочатку мовчки. Войтек налив собі й Віктору «Виборової», а Рефату – соку.

– Ну то що? – запитав Войтек, піднявши широку низьку склянку і дивлячись Віктору в вічі.

Віктор простягнув свою склянку назустріч і зітхнувши всміхнувся.

– Ну якщо домовилися, – заговорив Рефат, – то можемо тобі ще дещо підкинути. Один із тих, хто відстежував утікачів до німецького кордону, капітан прикордонної служби України і служить у штабі прикордонних військ. Його прізвище Килимник. Рік тому його вивели з офіційної комісії з делімітації україно-російського кордону. Чому – невідомо. Тобі знайти його в Києві буде простіше, ніж нам. До речі, свого часу у нього були непогані стосунки з Броницьким.

Віктору ця новина здалася особливо цінною. Тепер у нього було досить відомостей, щоб просунутися далі. Звичайно, треба буде ще подумати, що повідомляти «мобільному» Георгію, а що ні.

Розмова несподівано змінила напрям, і більше вони про справу не згадували. Зате згадали Віку, що викликало у Рефата хитру посмішку.

– Це лисичка, яка і вовкові не по зубах буде, – сказав він, – але ласкава.

Згадка про Віку повернула Віктора до думок про поїздку в коледж, де вчився Броницький-молодший. Власне, він уже нічого особливого від цієї поїздки не очікував, але рішення було прийнято. Та й десь глибоко в душі жевріла надія на яку-небудь несподіванку. Ось тільки брати з собою Віку як перекладачку йому розхотілось. Але іншого варіанту не було. Не просити ж, і справді, Войтека або Рефата, яким він і говорити про запланований візит не збирався. Принаймні заздалегідь.

49

Вночі Нік спав погано. Раз у раз прокидався і щоразу крізь гашишний морок свідомості на поверхню думок виринав телефонний номер 546-33. Той самий, по якому він дзвонив після стрільби по собаках. Прокинувшись укотре, Нік підвівся, випив води з-під крана. У кімнаті, незважаючи на ніч, було не дуже темно. Вікно Ніка виходило на вулицю, і світло двох ліхтарів ніжно лягало на стелю, звідти ніби підсвічуючи квартиру.

Спати вже не хотілося, хоча і не спати особливого бажання у Ніка не було. Але в такому стані вибирати, що робити, не доводилось. Проте телефонний номер не йшов із голови.

Із заздрістю подивився Нік на сплячого Сергія – той після травки навіть не