Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

справжній гірський кінь. Усяку стежку візьме, дертиметься, як та коза — доки не вскочить дур у голову. Не полохливий, тільки часом удає, що боїться. Задом не хвицає, але стає цапа. Йому треба мартингала [9]. Ще він має одну погану звичку: з доброго дива враз завертає назад. Просто аби подражнити їздця. Одно слово — норовистенький! Сьогодні вам пройде тихо й мирно хоч і двадцять миль, а взавтра — ще не зрушиш із місця, як йому вже й ради не даси. До машин так призвичаївся, що й спатиме поруч, і сіно з неї їстиме, як із ясел. Дев'ятнадцять пропустить, і оком не зморгне, а від двадцятої, либонь, знудившись, сахнеться, мов дикий степовик. Одно слово, для панської прогулянки занадто моторний і вередливий. Теперішній хазяїн прозвав його Юдою Іскаріотом і не хоче продавати, не попередивши купця. Оце й усе, що я про нього знаю. Але гляньте-но лишень на гриву й на хвоста; чи ви коли бачили таке? Волос м'якенький, як дитячі кучерики.

Продавець казав правду. Буйний День помацав гриву — вона справді була м'яка, як шовк. Такого тонкого волосу він зроду не бачив у коней. І масть незвичайна, аж червоняста. Коли він погладив рукою Бобову гриву, кінь повернув до нього голову й пестливо потерся мордою йому об плече.

— Осідлайте-но, я спробую поїздити, — сказав Буйний День. — Він, я гадаю, звик до острог? Ні, тільки не англійське сідло, дайте добре мексіканське й мундштука, та не дуже тісного, коли він любить цапа ставати.

Буйний День наглянув, як сідлали коня, поправив мундштука, стремена й підтяг попругу. Побачивши мартингала, він похитав головою, але здався на раду продавця. Боб не хотів стояти на місці, трохи пустував, проте загалом не дуже норовився. І всю ту годину, поки його проїжджувано, поводився зовсім спокійно, якщо не вважати на цілком дозволені вибрики. Буйний День був у захваті. Він негайно купив коня і відіслав із усією збруєю за бухту, в стайні Оклендської школи верхової їзди.

Другого дня, в неділю, Буйний День зарання вибрався з дому й подавсь на переправу, взявши з собою Вовка, передовика свого аляскинського запрягу, єдиного собаку, що він привіз із собою. Знову, хоч скільки він виїздив по Підмонтських горбах і по тій дорозі до Берклі, ніде не вгледів ні Діді Мейсон, ані її гнідого. Але йому навіть не було коли тим журитись, бо його власний гнідий завдав йому чимало клопоту. У Боба неначе біс ускочив, і він вимучив свого вершника там само, як і той його. Буйному Дневі довелося згадати весь свій вершницький досвід і розуміння, щоб дати раду Бобові; а той, здавалось, показав усі фокуси, яких лише вмів. Почувши, що мартингала затягнено слабше, ніж звичайно, він узявся спинатись дибки та ходити на задніх ногах, аж поки Буйний День, поморочившися з ним хвилин десять, зсів і підтяг мартингала. Тоді Боб зробився плохий як ягнятко і був такий з півгодини, поки обморочив Буйного Дня: той заспокоївся, поїхав ступою й заходився крутити цигарку, вільно сидячи в сідлі й кинувши поводи на шию коневі. Боб тоді зненацька, мов блискавка, крутонувся на місці, присівши на задні ноги, а передніми не торкаючись землі. Гарнішева права нога вискочила з стремена, і він схопився руками за шию коневі, щоб не злетіти додолу. Боб ураз скористався з цього й гайнув шляхом учвал. Буйний День палко бажав одного тільки: не здибати Діді Мейсон.

Він незабаром приборкав коня, та, вернувшись на те саме місце, Боб знову крутонувся назад. Цього разу Буйний День усидів на сідлі, але з конем нічого не міг удіяти, хоч як шарпав за повід. Він уже завважив, що Боб повертається праворуч, і вирішив спиняти його лівою острогою, однак просто не встиг того зробити, так несподівано й рвучко шарпнувся кінь.

— Ну, Боб, — сказав Буйний День, утираючи піт, — далебі, зроду-віку я не бачив такого баского чортяки! Тебе, либонь, можна втримати тільки не відіймаючи остроги… ах ти ж проклятущий!

Бо, почувши острогу, Боб хвицнув уперед лівою задньою ногою і добре вдарив копитом під стремено. Буйний День з цікавості кілька разів спробував дати йому острогу, і щоразу копито Бобове влучало в стремено. Тоді Буйний День вирішив теж заскочити коня зненацька й несподівано стиснув його обома острогами та добре шмагонув гарапником під черево.

— Що? Ніколи ще такого не куштував? — сказав він, коли Боб, відразу забувши про свої пустощі, рвонувся вперед.

Він ще разів із шість дав йому спробувати острог та гарапника, зате тоді вже втішився шаленим галопом. Промчавши так із півмилі й не відчуваючи більше ні острог, ні гарапника, Боб трохи вповільнив свій біг. Вовк був відстав, а тепер нагнав їх, і все неначе пішло гаразд.

— Я тебе відучу від цієї вертячки, голубчику, — саме казав Буйний День, коли Боб знову завернувся.

Він зробив те на повному чвалі: враз спинився, упершись передніми ногами, аж Буйний День мусив обхопити йому шию обіруч, а тоді присів на задні ноги й крутонувся назад. Тільки першорядний їздець зумів би втриматись на ньому. Буйний День ледве-ледве не злетів. Коли він знову звівся в сідлі, Боб уже на ввесь мах мчав назад. Вовк ледве встиг відскочити йому з-під копит у кущі.

— Ну, гляди ж, клятий! — примовляв Буйний День, не жаліючи ні острог, ані гарапника. — Хочеш гасати туди й сюди — гасай, побачимо, в кого терпцю більше!

Коли Боб трохи перегодя притишив був ходу, остроги й гарапник знову погнали його вперед. Нарешті, вирішивши, що з коня вже доволі, Буйний День раптом завернув його назад і пустив легким галопом. А коли він спинився поглянути, чи кінь не задихався, Боб постояв хвилину, повернув голову і нетерпляче, грайливо тицьнув мордою в стремено: мовляв, рушаймо далі.

— От чортяка! — вирвалось у захопленого Гарніша. — Не сердиться, не держить злості анітрохи, і це після такої прочуханки! Далебі, ти молодчина, Боб!

І ще раз Боб обморочив Буйного Дня. Цілу годину він був такий спокійний, як лиш можна сподіватись від гарячого коня. А тоді, зовсім несподівано, знов як крутонеться та як помчить назад! Пустивши в діло й остроги, і гарапника, Буйний День спинив його і за кару прогнав кілька миль у тому самому напрямі. Та як він знову повернув і поїхав уперед, Боб раптом зробився страшенно полохливий, почав сахатися від усього — від дерев, кущів, собаки, навіть власної тіні. Поки Буйний День його втихомирював, Вовк лежав у холодку й