Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

результатом багатьох невеличких вдосконалень. Як правило, конструктор створює певну модель, після чого починає вносити в неї численні уточнення, аж поки, зрештою, зможе зробити креслення для виробництва. Подібно, його план виготовлення механізму складається з багатьох даних досвіду, а саме, окремих удосконалень, зроблених на старих заводах. «Оптовий» чи широкомасштабний метод спрацьовує лише тоді, коли послідовний, поетапний метод спершу забезпечив нас великою кількістю експериментальних подробиць, та й то лише в межах цього досвіду. Нечисленні виробники були б готові перейти до виготовлення нового двигуна, маючи лише креслення, хай навіть і накреслені найвидатнішим фахівцем, без того, щоб попередньо створити модель, а потім наскільки можливо «довести» її дрібними удосконаленнями.

Певно, доцільно співставити мою критику Платонового ідеалізму в політиці з Марксовою критикою того, що він називає «утопізмом». І Марксовій критиці, і моїй притаманна вимога більшого реалізму. Ми обидва вважаємо, що утопічні плани нездійсненні у тому вигляді, як їх задумали, оскільки навряд хоч якась соціальна дія дає точнісінько ті наслідки, що від неї чекали. (На мою думку, це не знецінює поетапний підхід, оскільки, застосовуючи його, ми можемо, чи радше, повинні вчитися і змінювати наші погляди, поки будемо діяти.) Але є в них і багато розбіжностей. Виступаючи проти утопізму, Маркс засуджує, по суті, всяку соціальну інженерію — таку позицію рідко хто розуміє. Він ганьбить віру в раціональне планування суспільних інституцій, вважаючи її абсолютно нереалістичною, оскільки суспільство повинно розвиватися відповідно до законів історії, а не згідно з нашими раціональними планами. Він твердить, що ми можемо лише полегшити пологові перейми при народженні історичних процесів. Іншими словами, він приймає радикально історичне ставлення, протилежне всякій суспільній інженерії. Втім є одна характерна риса утопізму, притаманна Платоновому підходу, проти якої Маркс не заперечував, хоча, можливо, саме вона найменш реалістична з усіх критикованих мною досі. Це — розмах утопізму, намагання перебудувати все суспільство в цілому, перевернути кожен камінчик. Це — переконання, що треба докопатися до коріння соціального лиха, що не досить тих заходів, які не охоплюють всю зіпсуту соціальну систему, якщо ми хочемо «запровадити хоч якусь добропристойність у цьому світі» (за словами Р. Мартена дю Гара). Коротше кажучи, це — безкомпромісний радикалізм. (Читач помітить, що я вживаю цей термін у первісному і буквальному значенні, а не у звичному нині значенні «ліберального прогресивізму», для того, щоб характеризувати ставлення «докопування до коріння проблеми».) І Платон, і Маркс мріють про апокаліпсичну революцію, яка радикально перетворить усе суспільне життя.

Цей розмах, цей крайній радикалізм Платонового підходу (так само, як і Марксового), на мою думку, пов'язаний з їхнім естетизмом, тобто прагненням побудувати світ, що не лише трохи кращий чи раціональніший за наш, а й позбавлений усієї його потворності: не безглузда спідниця, стара й погано залатана одежина, а зовсім нові шати, по-справжньому чудовий новий світ9. Такий естетизм цілком зрозумілий. Я вважаю, що більшість із нас, фактично, мало страждають від таких мрій про довершеність. (Я сподіваюсь, що певні причини цього будуть з'ясовані в наступному розділі.) Та цей естетичний ентузіазм має цінність лише тоді, коли його стримує розум, почуття відповідальності, гуманне прагнення допомогти ближньому. В противному разі, це — небезпечний ентузіазм, здатний перетворитися на форму неврозу чи істерії.

Ніде цей естетизм не проявляється так чітко, як у Платона. Платон був митцем, і, подібно до багатьох талановитих художників, намагався мислено уявити зразок, «божественний оригінал» своєї картини і точно «відтворити» його. Численні цитати, наведені в попередньому розділі, ілюструють це прагнення. Те, що Платон називає діалектикою, є, здебільшого, інтелектуальною інтуїцією світу чистої краси. Його навчені філософи — це люди, які «бачили правду стосовно того, що є прекрасним, справедливим і добрим»10, і які здатні перенести її з небес на землю. Політика, за Платоном,— царське мистецтво, мистецтво не лише в метафоричному сенсі, який би ми мали на увазі, говорячи про мистецтво керувати людьми чи про мистецтво робити що-небудь, а мистецтво у буквальному розумінні цього слова. Це мистецтво композиції, як музика, малярство чи архітектура. Платонів політик створює міста заради краси.

Але з цим я не можу погодитись. Я не вважаю, що людські життя можна зробити засобами задоволення потреби митця у самовираженні. Скоріше, ми повинні вимагати, щоб кожному надали, якщо він цього бажає, право самому моделювати своє життя, поки воно не зачіпає інтереси інших людей. Як би я не співчував цьому естетичному імпульсу, я вважаю, що митець міг би пошукати й інший матеріал для самовираження. Я вимагаю, щоб політики обстоювали егалітарні та індивідуалістичні принципи. Щоб мрії про красу підпорядковувалися необхідності допомагати людям у біді чи тим, що страждають від несправедливості, а також необхідності створення інституцій, які б слугували такій меті11.

Цікаво простежити тісний зв'язок між Платоновим беззастережним радикалізмом, вимогою всеохопних заходів і його естетизмом. Наведені нижче уривки є найбільш характерними. Платон, говорячи про «філософа, який спілкується з божественним», насамперед зауважує, що той буде «охоплений бажанням... втілити свої небесні видіння в життя окремих людей і цілого міста», міста, яке «ніколи не знатиме процвітання, якщо тільки його не накреслять митці за божественним зразком». А коли Платонового «Сократа» питають про подробиці того, яким чином ці митці створюють свої накреслення, він дає таку приголомшливу відповідь: «Узявши, немов полотно, держави та характери людей, вони спершу очистять свої полотна, хоч справа ця нелегка. Але ж тобі відомо, що саме цим вони й різняться від усіх інших. Вони не почнуть працювати ні над державою, ані над окремими особами, і не стануть накреслювати закони, поки не отримають чисте полотно або самі не очистять його»12.

Трохи далі Платон пояснює, що він має на увазі, говорячи про очищення полотна. «Як же це зробити?» — питає Главкон. А Сократ відповідає йому: «Усіх, кому виповнилося більше десяти років, слід вислати з міста, оселивши десь у сільській місцині, а решту дітей, огородивши їх від впливу сучасних звичаїв, притаманних їхнім батькам, вони виховають як належить і відповідно до законів, які ми дослідили раніше». (Звісно, серед тих, кого слід вислати з міста, філософів немає: вони залишаються в місті як вихователі; ймовірно, також залишаться ті негромадяни, котрі повинні обслуговувати їх.). У тому ж дусі Платон висловлюється в «Політику» про царствених правителів, що правлять згідно з царственою наукою політики: «Правлять вони за законами чи без них, добровільно чи супроти волі... і хай вони боронять державу, караючи й виганяючи окремих громадян...— допоки все чинитиметься на основі науки й справедливості, заради збереження держави, яку вони в міру своїх сил поліпшують, таку форму уряду