Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

Цьому острову Амстердам судилося стати французьким. Спочатку він належав Каміні – судновласнику із Сен-Дені, який оселився на ньому першим. Згодом за якоюсь міжнародною угодою острів дістався полякові, який почав обробляти його за допомогою рабів-мадагаскарців. Ще пізніше острів потрапив до рук Отована і знову став французьким.

Коли 6 грудня 1864 року «Дункан» кинув якір поблизу острова, його населяли лиш троє людей: один француз і два мулати – всі служили комерсантові-власнику Отовану. Отже, Паганель міг потиснути руку співвітчизнику, поважному панові Віо, людині дуже поважного віку. Цей «мудрий старий» надзвичайно привітно прийняв мандрівників. День, коли йому довелося вітати люб’язних і вельми культурних європейців, став для нього чи не найщасливішим. Острів Сен-П’єр зазвичай відвідують лише мисливці на тюленів, ще рідше китобої – люди грубі й неотесані.

Він представив гостям своїх підлеглих – двох мулатів. Троє цих людей, стадо диких кабанів і юрми простакуватих пінгвінів – таким було населення острова. Будиночок, у якому жили троє острів’ян, розташований у південно-західній частині, у глибині природної затоки, що утворилася внаслідок обвалу гори. Ще задовго до «царювання» Отована I острів Сен-П’єр служив прихистком для кораблів, що потерпіли од негоди. Паганель доволі захопливо розповів про це своїм слухачам, давши назву своїй першій розповіді: «Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам».

– Це сталося 1827 року. На англійському кораблі «Пальміра», який проминав острів, помітили димок. Капітан наблизився до берега і незабаром побачив двох чоловіків, які подавали тривожні сигнали. Невдовзі шлюпка доправила на корабель Жака Пена, двадцятидворічного хлопця, і Роберта Прудфута, чоловіка сорока восьми років. Ці двоє небораків майже втратили людську подобу. Вони проживотіли на острові півтора року, адже там було обмаль прісної води. Харчувались черепашками, інколи їм щастило впіймати на гачок із зігнутого цвяха рибу або забити кабана, та були часи, коли вони по три доби й ріски в роті не мали. Єдиною надією на порятунок для них було вогнище. Вони охороняли його, як святиню, не давали йому згаснути й на мить. Вирушаючи на полювання, брали з собою жаринку як найбільшу коштовність у світі.

Так у стражданнях вони й жили цей час. Пена і Прудфута висадили на острів зі шхуни, що полювала на тюленів. Такий уже був у рибалок звичай: висаджувати на острові людей, які мали топити тюленячу ворвань і вичиняти шкури, поки шхуна полювала.

Однак шхуна по них так і не повернулася. П’ять місяців потому до острова пристало англійське судно «Гойє», що прямувало у Ван-Дімен. Капітан з невідомої жорстокої примхи відмовився прийняти шотландців на своє судно. Він навіть не залишив їм сухаря та кресала. Ясна річ, незабаром двоє нещасних загинули б, якби їх не помітили на «Пальмірі».

Друга пригода, записана в історії острова Амстердам, – це пригода французького капітана Перона. Однак його перебування на острові ознаменувалося ще й кривавою драмою, доволі схожою на ті події, які пережив герой роману Даніеля Дефо.

Капітан Перон наказав висадити себе на острові з чотирма матросами – двома англійцями і двома французами. Він мав намір полювати протягом п’ятнадцяти місяців на морських левів. Полювання було неймовірно вдалим, та п’ятнадцять місяців збігли, а судно не повернулося. Харчі згодом скінчилися, між остров’янами спалахнула національна ворожнеча. Двоє англійців здійняли бунт проти капітана Перона, і він неминуче загинув би, якби матроси-співвітчизники не приспіли на допомогу. Відтоді обидва ворожі табори день і ніч пильнували один одного. Зрештою, одна партія прикінчила б іншу, якби якесь англійське судно не підібрало і не доправило на батьківщину цих невдах, яких на острові серед Індійського океану розділила нікчемна національна ворожнеча.

Ось такі пригоди. Двічі острів Амстердам давав прихисток морякам, двічі провидіння рятувало людей від мук і голодної смерті. Відтоді, на щастя, жодне судно не зазнало катастрофи поблизу цих берегів.

Старигань, що багато років жив на острові, не мав нагоди прихистити моряків, що зазнали аварії. Про «Британію» і капітана Гранта, звісно, він нічого не знав. Очевидно, ця катастрофа сталася не поблизу острова Амстердам, куди інколи навідуються рибалки й китолови.

Гленарвана не здивувала і не засмутила ця відповідь. Він і його супутники лише прагнули переконатися, що на цих пунктах тридцять сьомої паралелі немає Гаррі Гранта. Відплиття «Дункана» було призначено на наступний день.

До вечора мандрівники блукали мальовничим, проте бідним на флору й фауну островом.

Тут траплялися лишень кабани, білі як лунь буревісники, альбатроси, окуні й тюлені. Подекуди з-під темної застиглої лави виривались гарячі ключі й били залізисті джерела, а їхня густа пара клубочилася над вулканічним ґрунтом.

Вода деяких джерел мала високу температуру. Джон Манглс занурив в одне із джерел термометр, і той показав 80 °С. За декілька кроків від джерела можна було впіймати рибу і кинути у майже киплячу воду. За п’ять хвилин риба готова до вживання. Цей факт змусив Паганеля відмовитися від думки скупатися в джерелі.

Після чудової прогулянки, у сутінках, мандрівники розпрощалися з шановним паном Віо. Всі палко побажали йому гараздів на цьому відлюдному острові, а старий побажав успіху експедиції. Нарешті шлюпка з «Дункана» доправила мандрівників на корабель.

Розділ IV. Жак Паганель і майор Мак-Наббс побилися об заклад

7 грудня о третій ранку розтопили паленище «Дункана», підняли якір, і лопаті гвинта несамовито збурили воду. Яхта попрямувала у відкрите море. О восьмій ранку пасажири піднялися на палубу – острів Амстердам ледь бовванів на туманному прузі. Команда взяла курс на австралійські береги, а отже, вони мали подолати відстань у 3 000 миль. За попутного вітру і сприятливої погоди «Дункан» мав досягти Австралійських берегів за дванадцять днів.

Мері й Роберт із хвилюванням спостерігали за хвилями, які, можливо, за кілька днів до аварії розсікала «Британія». Імовірно, тут капітан Грант боровся зі страшними штормами Індійського океану, усвідомлюючи, що його корабель невідворотно несе до небезпечних берегів. Джон Манглс показав дівчині течії на морській мапі й розтлумачив їх постійний напрям. Одна течія перетинає Індійський океан аж до Австралії. Вона владарює не лише в Тихому, а й в Атлантичному океані. Якщо під час шторму «Британія» втратила щогли і кермо, то вона не могла опиратися потужним хвилям, тож неминуче мала розбитися на скелях материка.

Утім, згодом виникли певні сумніви: остання звістка про капітана Гранта була з Кальяо 30 травня 1862 року в газеті «Торгівля й мореплавство». То як тоді 7 червня, через вісім днів після відплиття від берега Перу, «Британія» опинилася в Індійському океані?