Читати книгу - "Не вурдалаки"

дати себе образити, бо чоловіки мають властивість інтуїтивно відчувати жіночу слабкість та одразу ж сідати їй на плечі. Іноді вдаю із себе слабку жінку, а йому подобається доводити, що він в домі хазяїн. І це не моя нещирість, а вміння жити разом так, щоб стосунки не зіпсувалися.

– Мені весь час здавалося, що ми з Романом завжди дивимося в один бік.

– Такого не буває. Не існує ідеальних стосунків. Життя може підносити сюрпризи у вигляді випробувань на міцність.

– Думала, що ми дивимося в один бік, – повторила я. – А виявилося, що я дивлюся на Романа, а він – на Галину Петрівну.

– А ти що зробила, щоб він повернув голову у твій бік? Зчинила сварку і все? Ні, не все! Ні в чому не розібравшись, зібрала дітей та гайда з дому?! Так легше.

– Мені дуже тяжко.

– А можна було б перевести все на жарт.

– Після того, як він сказав мені з таким захопленням: «Вона ж гарна!»?

– Потрібно було тактовно та вміло довести, що не вона, а ти у цьому світі найгарніша! Не знаю, – зітхнула Валя. – Але мені здається, що ти проявила не силу, а слабкість. За своє щастя потрібно боротися!

– Дякую, Валю, – сказала я. – Я подумаю, що мені робити надалі.

– До речі, хотіла тебе запитати, чи не шкодуєш ти за Дмитром?

– Навіть зараз – ні, – зізналася я, і це була правда. – Краще розкажи, як ти опинилася у нашому дворі саме в той час, коли я про тебе згадала.

Валя розповіла, що отримала листа про хворобу матері, тож взяла відпустку на кілька днів і приїхала в село.

– А Галинка з тобою? – запитала я.

Вже за кілька хвилин донька моєї подруги була у нас. Коли я зайшла в хату, то там стояв такий галас, що хоч вуха затуляй! Ще б пак! Під одним дахом зібралося п’ятеро дітей, а мої діти давно не бачилися з Галинкою. Я пішла на город згрібати бур’яни. Я ще не знала, як буду діяти далі, але знала напевно: мені є для кого прокидатися вранці.

…жовтня 1975 р

Шостий день без Романа. Дуже довго, ніби шість років. Намагаюся не думати про нього, забути, викреслити з пам’яті, і водночас не поспішаю дітей відправляти до нової школи. Виходить, що надія не вмерла?..

…жовтня 1975 р

На сьомий день вранці я помітила Романа, який повільно йшов до садиби. Він не пішов вулицею, а пробирався городами, ніби кіт, що нашкодив. Серце в моїх грудях так шалено затріпотіло, що аж білий світ захитався перед очима. «Зараз все вирішиться», – майнула думка. Я не знала, з якими намірами він приїхав, тому огледілася: чи нема поруч дітей. З кожним його кроком у мене збільшувалося відчуття, що я провалююся під землю, бо вона розвезлася піді мною і готова негайно поглинути мене в свої нетрі.

– Доброго дня, – мовив Роман, підійшовши ближче.

– Привіт, – мені здалося, що я сказала це слово вголос, але в роті пересохло, язик приклеївся до піднебіння, і я прошипіла щось на кшталт «П-р-ш».

– Марійко, нам конче потрібно поговорити.

– Кажи, я слухаю.

– Я дуже завинив перед тобою.

– …

– Я не збирався віддавати їй ту записку, тим більше йти на побачення.

– …

– То було затуманення свідомості, якесь затьмарення… Мені дійсно вона здалася привабливою.

– …

– То був іспит нашого кохання.

– Нашого? Кохання?

– У мене була пелена на очах.

– А зараз прозрів?

– Уяви, що так! Лише тепер я зрозумів, як мені ви всі потрібні! Віриш, відчуття таке, що мені відтяли не лише руки та ноги, а й голову. Пробачте мені. Повертайтеся додому.

– Не можу, – видихнула я, бо спазми так стисли горло, що я задихалася без повітря.

– Чому?

– Бо там… Вдома… У нашому будинку була вона!

– Ні! Такого взагалі не могло бути! Наш будинок – святе місце. Він зігрітий лише нашим теплом та галасом дітлахів, тому туди стороннім ходу нема.

– Але ж ти побіг до неї, щоб зустрітися біля річки.

– Я нікуди не бігав, а дійсно пішов до сільради. Можеш запитати про це голову.

– Не бігав?

– Ні.

– Поклянись найдорожчим у світі.

– Клянусь нашим коханням та дітьми!

Його ясні променисті очі не брехали. Я бачила в них каяття та надію. Дивилася в них і не знала, що сказати.

– І чому люди такі короткозорі? – мовила я тихо, але не встигла продовжити. Напевне, хтось із дітей побачив Романа у вікно, бо двері відчинилися навстіж, і всі четверо випурхнули, як пташенята з гнізда, та з криками: «Тато! Татусю!» обліпили Романа з усіх боків. Я пішла до хати.

…листопада 1975 р

Чи є чинники любові? Впевнена, що немає. Кохання шалене, безпутне, нерозумне і не має шаблонів. А я – несамовита мрійниця, романтик, навіжена і взагалі ненормальна, бо сенсом життя бачу лише кохання. У любові нас народжує мати, у ній ми продовжуємо життя, народжуючи своїх дітей, і весь світ тримається на коханні. І я з любов’ю впускаю у свою душу і шум осіннього дощу, і примхливі передзимові дні, і легкий запах дров, що потріскують у плиті, і метушню дітей, які вже скучили за рідною домівкою. Мої відчуття та сприймання світу загострилися після суперечки з Романом. Я ніби по-новому почала дивитися на ті ж самі речі. І кожна дрібничка в нашому домі стала мені в радість, кожен день – щасливим, лише тому, що він настав.

Я повернулася, сказавши Романові, що з часом зможу пробачити йому захоплення чужою жінкою, але забути ніколи не зможу. З цієї неприємної історії винесла урок: я навчилася ловити шматочки сонця…

…грудня 1975 р

Напевне, не можна радіти з чужої невдачі (це можуть робити лише злі люди), але у мене відлягло від душі, коли після закінчення другої навчальної чверті Галина Петрівна написала заяву про звільнення. Причиною від’їзду її з села стало те, що вона зрадила своєму чоловікові. І це були не плітки, бо той застукав свою дружину на «гарячому», поставив їй синець під оком замість печатки про розлучення та вигнав з дому. Хотілося пустити шпильку Романові, але я згадала розмови з батьком та Валею і стрималася. Помітила, що Роман мені за це вдячний, а мені було дуже приємно відчувати себе не лише вірною, а й мудрою дружиною.

…вересня 1976 р

Цього року навесні лелеки облюбували стовп електропередач якраз біля нашого паркану. Скільки ж було радості у дітей, коли