Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

й мучить страх. Я ніжно люблю своїх друзів; вони не знають мене, але я вже декілька місяців намагаюся стати їм у пригоді, служу їм; та вони можуть подумати, що я хочу завдати їм зла — ось те упередження, яке мені необхідно розвіяти.

— Де вони мешкають?

— Тут поблизу.

Старий помовчав трохи, а потім повів далі:

— Коли ви так відверто поділилися зі мною подробицями своєї історії, я, імовірно, зможу допомогти вам завоювати їхню прихильність. Я сліпий і не бачу вас, але щось є у ваших словах, котре запевняє мене у вашій щирості. Я теж усього-на-всього бідний вигнанець, але для мене буде справжньою радістю зробити ласку ближньому.

— Ви щира людина! Я вдячний вам і приймаю вашу великодушну пропозицію. Ваша доброта підводить мене із праху; я вірю, що з вашою допомогою я не буду вигнанцем у суспільстві людей.

— Боже борони! Нехай навіть ви злочинець, та вигнання тільки доведе вас до відчаю, але не наверне на добро. Я також нещасливий; я і моя сім’я були засуджені безневинно — ви розумієте, як я співчуваю вашому горю.

— Як мені вам віддячити, мій найкращий, мій єдиний благодійнику? Із ваших вуст я вперше чую добрі слова, звернені до мене; я вічно вам буду вдячний: ваша доброта дозволяє мені сподіватися, що мене очікує гарний прийом у друзів, із якими я маю от-от зустрітися.

— Дозвольте мені дізнатися їхні імена та де вони мешкають…

Я зробив паузу. Ось вона, та мить, яка ущасливить мене або навіки знедолить. Я даремно намагався йому відповісти, оскільки хвилювання позбавило мене останніх сил. Я сів на стілець і розплакався. В цю мить долинули кроки моїх молодих покровителів. Не можна було гаяти ні хвилини, і, схопивши руку старого, я вигукнув:

— Час прийшов! Захистіть мене і врятуйте! Ви і ваша родина — ось друзі, яких я шукаю. Не полишайте мене в цей час випробування!

— О Боже! — зойкнув старець. — Хто ж ви такий?

Тут двері відчинилися, й увійшли Фелікс, Сафія та Агата. Хто опише їхній жах, коли вони побачили мене? Агата знепритомніла, а Сафія, не в силі навіть допомогти своїй подрузі, вибігла геть. Фелікс кинувся на мене та з надлюдською силою відштовхнув мене від старого, коліна якого я обіймав, й у гніві повалив мене на землю та сильно вдарив палицею. Я міг би роздерти його на шмаття, неначе лев антилопу. Але моє серце провалилося, наче від гіркого болю, і я стримався. Він приготувався повторити свій удар, але тут я, не пам’ятаючись від горя, дав тягу геть із домівки і серед загальної паніки, ніким не помічений, встиг заховатися в своїй халупі.

Розділ 16

Прокляття, прокляття на мого творця! Навіщо я жив? Чому не загасив іскру життя, яку ти так необдумано запалив? Не знаю; але тоді ще відчай не заволодів мною — я був сповнений гніву і жаги помсти. Я охоче знищив би хатину вкупі з її мешканцями й насолоджувався би їхніми стогонами та болем.

Коли нарешті запала ніч, я вийшов зі свого прихистку і заглибився в ліс; тут, не боячись, що хтось мене почує, я жахливо завив, щоб дати вихід своїм стражданням. Я був схожий на дикого звіра, який потрапив у пастку, я змітав усе на своєму шляху і метався по лісі прудко, мов олень. О, яку страшну ніч я пережив! Холодні зірки глузливо дивилися на мене, а голі дерева хитали наді мною гіллям, і раз у раз глибоку тишу лісу порушував мелодійний спів птахів. Усе, окрім мене, насолоджувалося спокоєм та радістю, і тільки я, немовби пекельна потвора, носив у собі отруту; не отримуючи співчуття, я ладен був видирати з корінням дерева і сіяти навколо себе розруху, а потім милуватися чином рук своїх.

Але така несамовита хвиля почуттів довго тривати не могла; тіло втомилося від фізичного навантаження, і я в безсилому відчаї впав у вологу траву. Серед незчисленних мешканців на землі не знайшлося жодного, хто зглянувся б на мене та допоміг мені; то навіщо ж мені милувати своїх ворогів? Ні — саме з тієї хвилини я почав ненастанну боротьбу зі всім людським родом, і перш за все з тим, хто створив мене та прирік на нестерпні муки.

Зійшло сонце; я почув людські голоси та збагнув, що за ясного дня не зможу повернутися до свого прихистку. Тому я заховався в густому чагарнику і вирішив присвятити кілька годин, що чекали мене попереду, роздумам про своє становище.

Лагідне сонячне тепло й чисте денне повітря трохи заспокоїли мене, і згадавши все, що трапилося в хатині, я вирішив, що занадто поквапився з остаточним висновком. Я, понад усякий сумнів, вчинив необачно. Мої слова, очевидячки, справили приємне враження на старого, викликали в нього симпатію до мене, але який же я дурень, що тут-таки явився перед очі його дітям! Мені треба було спершу прихилити до себе старого Де Лесі, а перед рештою членів родини постати трішки згодом, коли вони були б до цього готові. Проте ця помилка не видалася мені невиправною, і по довгих роздумах я все-таки вирішив повернутися до хатини, ще раз поговорити зі старим і схилити його на свій бік.

Ці міркування трошки заспокоїли мене, і по обіді я міцно заснув; але шал у моїй крові досі не згасав, і сновидіння мої не могли бути мирними. Жахлива сцена, що трапилася напередодні, знову і знову розігрувалася перед моїми очима: жінки втікали, а розгніваний Фелікс тягнув мене геть від колін свого батька. Я прокинувся змучений і побачив, що вже стемніло, тож виліз із кущів і вирушив на пошуки харчів.

Коли голод утамувався, я вийшов на знайому мені стежку та попрямував до хатини. Там панувала тиша. Я прокрався у свою халупу і заходився чекати миті, коли родина зазвичай пробуджувалася. Незабаром цей час прийшов, сонце викотилося високо на небо, а мешканці хатини так і не з’являлися. Я весь шалено тремтів в очікуванні жахливого нещастя. Всередині хатини було темно, не долинало жодного звуку; не можу описати, якою болісною була ця невідомість.

Ось повз хатину пройшли двоє селян; сповільнивши біля неї крок, вони завели розмову, страшенно жестикулюючи, але я не розумів їх, оскільки вони балакали мовою своєї країни, яка відрізнялася від мови моїх покровителів. Невдовзі до них наблизився Фелікс, а з ним іще одна людина; це мене напрочуд здивувало, оскільки я не зауважив, як він виходив з хати того ранку; я