Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

що складається в речення: «Як-там-мо-яКиць-ка?»

Таким чином я навчуся піклуватись про когось іншого.

Когось іншого, крім себе.

Уже зовсім скоро настане ранок, і мені треба поспати.

Машинка тепла від мого тепла. Або просто — тепла.

Я думаю і дивлюсь, як сходять з неба зірки за вікном.

Ніхто ніколи не розмовляв зі мною…

Ніхто ніколи не торкався мене…

Ніхто ніколи не питав у мене ні про що…

Ніхто ніколи не розповідав мені казки, не тримав на колінах, не витирав з обличчя сліз, не годував з ложечки…

ЧОМУ?

Адже який гріх в тому, що Форнаріна так ніжно тримає на руках своє немовля?

А Мікеланджело так ніжно малює їх — на віки вічні?

Який гріх у тому, що я прихистила Кицьку?

Хіба комусь від того стало гірше?

Я так хочу поділитися з кимось своїми новими відчуттями. Щоб їх могли пізнати інші — Рів, Озу, Ліл, Іта, Мія.

Пані Директорка. Пані Вчительки.

Сказати, що любити — не так страшно і не так… грішно.

А чому б і ні?

Адже в будь-якій науці існують свої помилки, свої неточності. Певно, пані Директорці це теж було б цікаво послухати!

Про доньку пекаря Форнаріну, з якої писав Матір Божу Мікеланджело. Про Венеру — богиню кохання, яка — о, це така новина для мене! — оголена перед усім тисячолітнім світом і не соромиться того! А у нас в коридорі вона стоїть точнісінько така, як в тому альбомі з репродукціями, тільки в сукні.

Я б сказала всім (як казав ВІН), що в красі немає сорому.

Я б перерила всі книжки в нашій бібліотеці і вклеїла б туди всі видерті сторінки, щоб точно знати, що сталося з Анною Кареніною чи мадам Боварі.

Я б сказала на «літсуді», що книжки мсьє Флобера і містера Голсуорсі мають не по двадцять, а по сто двадцять, а може, й набагато більше сторінок.

Хіба це так погано — знати більше?

Розуміти, що світ великий і по ньому можна їхати довше, ніж півгодини?!

Але найбільше, про що я хочу сказати, так це про музику.

Добре, що нам не забороняють слухати її, адже в ній немає бентежних слів. А я б сказала, що вони там — є!

Більше того, в ній є все: слова, картини, запахи. У ній є цілий шлях.

У ній є історія того, хто грає…

Ох, якби я могла розповісти зараз про себе — без слів, одним лише подихом!

Дивно лише те, що вона, та музика, криється всередині металу чи дерева і потребує стільки душі і зусиль, щоб вийняти її звідти!

Якщо ВІН думає, що нічого не розповів мені про себе — ВІН помиляється, адже це зробив його саксофон.

Я майже впевнена, що чула його розповідь і можу повторити слово до слова!

«Відтепер і назавжди ти ніколи не відчуватимеш холоду, голоду, зневіри і насмішок.

Ти знайдеш свою амфору, свій срібний щит і їхнє місце в звивинах простору. Корона знайде свою голову, посох — свою руку, очі — свою ціль, ягня — свої ясла, фарби — своє полотно, ступні — свою дорогу, рани — свій бинт… У небесному човні по місячному озеру у спалахах заграв попливеш вічною осінню…

У південному містечку серед розпеченої черепиці чекатиме на тебе віслючок, навантажений прянощами, і ти знайдеш свій притулок серед барвистих рушників, глиняних свищиків, на сторінках книг, в полумиску з трояндовою водою, під полотняною сферою прибережних кав’ярень, на дні порцелянової філіжанки… У небі, в морі і на суші… У камені, де у відбиток археоптерикса можна залити віск, а можна — свинець…

У череві золотої риби засвітишся тисячною ікринкою… Тонким смичком перепливеш водяні кола самотності…»

Ось як би я переклала ту мелодію!

Ось яким я б побачила цей шлях, по якому хотіла піти далі…

Можливо, після мого першого балу він і буде саме таким.

Але тепер мене гриз сумнів: чи зможе той, хто обере мене, піти зі мною? Чи ВІН дійсно має рацію і я не мушу йти з «першим-ліпшим»?

А як же наші правила?

Наш Статут?

Я не помітила, як палату лазарету залило гостре світло і врізалось в мої розпухлі від недосипання очі.

Скоро сюди хтось прийде. Хтось із відвідувачів, аби проявити милосердя. Господи, нехай це буде Ліл!

Нехай це буде Ліл!

Тепер, після свого другого нічного візиту до «забороненої зони», я не боялася прояву емоцій. Я завжди любила мовчунку Ліл за її особливість і чому мушу приховувати це?

Несподівано я подумала, що любила й інших. Тільки не знала про це до сьогоднішнього дня.

Вогняну зеленооку Рів, зерняток Іту та Мію, зворушливих у своєму бажанні приховати дружбу, хворобливу квіточку Озу. Протягом цих років, коли ми росли і дорослішали, вони, саме вони були моєю єдиною родиною. Невже скоро ми розлучимось і ніколи, ніколи не запитаємо одна в одної: «Ну, як тобі? Що болить? Про що ти думаєш і… чим я можу тобі допомогти?»

Нас ніколи не вчили вимовляти ці слова. І всі ми думали, що це — беззаперечно. Але це не так. І скоро я доведу це всім. Першій — Ліл!

Коли двері палати прочинилися, я вже всією шкурою відчула: так, це вона! Ніби вона, Ліл, так само відчула мої заклики.

Я зіскочила з ліжка, навіть не подумавши, що не встигла скинути сукню, змінивши її на нічну сорочку, кинулася до неї і міцно обняла.

Це були мої перші «людські» обійми після того, як я обнімала Кицьку. Це було так приємно, ніби в мене одразу ж потужним потоком перелилося тепло і світло.

Пальці мої ожили і спалахнули, я погладила її по обличчі і здушеним голосом вимовила: «Ліл…»

Вона сахнулась.

Аж до стіни відлетіла.

Втислася в неї і дивилась на мене широко розкритими очима, мов бачила перед собою тигра.

— Що з тобою, Пат? — нарешті вимовила вона. — Що з тобою? Ти збожеволіла?

Я засміялась. Певно, я дійсно виглядала несповна розуму.

Я взяла її за руку так міцно, що вона не могла пручатися і всадовила поруч із собою на ліжко.

Шкода, що я так і не поспала хоч трохи, адже думки мої плутались, а вуста були такі сухі, що ледь ворушились. Але я, не випускаючи її рук зі своїх, говорила і говорила. Про те, що давно-давно хочу дружити з нею, що ми не мусимо загубитися, що світ — прекрасний і великий, що Венера — оголена, а