Читати книгу - "Погоня за вівцею"

я і кінцем кулькової ручки тицьнув у кряжисту вівцю з зіркоподібною плямою на спині.

Він досить довго розглядав фотографію, а потім сказав:

— Ні, вона — не наша… Дуже дивно. Не могла ж вона затесатися сюди непомітно! Навколо пасовища залізний дріт. Щоранку і щовечора я сам кожну вівцю одну за одною перевіряю. Якби ж потрапила в отару чужа — вівчарка помітила б, а вівці заметушилися б. Та найголовніше — я ні разу в житті не бачив такої породи!..

— Цього року — від травня, коли ви вигнали овець у гори, і до повернення сюди — з вами нічого дивного не сталося?

— Нічогісінько! — відповів вівчар. — Все було тихо-мирно.

— І літо ви провели в горах самотою?

— Чому самотою? Раз по раз хтось приїжджає — то заготівельники, то начальство для перевірки. Раз на тиждень я і сам спускаюся до міста, а вівці залишаться під наглядом змінника. Бо треба поповнити запаси їжі та всякого дріб’язку.

— Виходить, ви не залишаєтеся у горах сам-один, як відлюдник?

— Авжеж. Поки снігу мало — до пасовища півтори години їзди джипом. Звичайнісінька прогулянка! А от як снігу навалить — автомашиною не скористаєшся. Ось тоді і зимуєш, відрізаний від світу…

— А зараз на пасовищі хтось є?

— Хіба що господар вілли.

— Господар вілли?… Але ж я чув, що віллою давно вже ніхто не користується!

Вівчар кинув недокурок на землю і роздушив його чоботом.

— Точніше — давно не користувався! А тепер користується. Коли заманеться, завжди користується. За будинком я доглядаю. Є там газ й електрика, телефон справний і жодна шибка не розбита.

— А в мерії мені казали, що у віллі ніхто не живе!

— Та що вони там у мерії знають! Я вже давно, крім міської служби, працюю на господаря вілли за приватним наймом і зайвого не балакаю. Сказано — мовчи, і я — анітелень!

Вівчар сягнув рукою в кишеню за сигаретами — пачка виявилася порожньою. Я приклав до наполовину використаної пачки «Ларку» складену вдвоє десятитисячну банкноту і передав йому. Якийсь час він дивився на подарунок, потім узяв, вийняв з пачки одну сигарету, сунув її в рот, а все інше запхав у нагрудну кишеню.

— Дякую.

— Ну, то коли господар прибув?

— Весною. Здається, у березні — тоді сніг ще не починав танути. Якщо не помиляюсь, після п’ятьох років відсутності. Чому саме того разу — не знаю. А втім, це його справа, мені нічого туди носа пхати. Казав мовчати, отже, напевне, була якась причина. В усякому разі, відтоді сидить там у горах. Харчі і гас тишком-нишком купую йому я і потроху доставляю джипом. З такими запасами він цілий рік протримається!..

— Господар часом не мого віку і не з бородою?

— Ага, — відповів вівчар. — Саме так.

— От тобі маєш! — сказав я. Фотографію вже не треба було показувати.

3. Ночівля в Дзюнітакі

Переговори з вівчарем, змащені грошовою винагородою, пройшли справді гладко. Ми домовилися, що завтра вранці, о восьмій годині, він забере нас на своєму джипі з готелю і відвезе на пасовище в горах.

— Зрештою, дезінфекцію овець я зможу зробити і пополудні, — сказав він, як справжній реаліст. — Тільки от одне мене турбує. Вчорашнім дощем дорогу розмило, і в одному місці автомашина може й не пройти. Тоді вам доведеться далі йти пішки. Погодьтесь — я в цьому не винен…

— Гаразд, — відповів я.

Спускаючись гірською дорогою до міста, я нарешті пригадав, що батько Пацюка мав віллу на Хоккайдо. Сам Пацюк не раз розповідав мені про це. Старий двоповерховий будинок у горах, а поряд простора трав’яниста рівнина. Я завжди з великим запізнення згадую важливі речі. Треба було це зробити відразу, як тільки прийшов перший лист від Пацюка. Тоді вдалося б з’ясувати все до кінця.

Сердитий сам на себе, я чалапав гірською дорогою, яка щораз більше поринала в сутінки. Впродовж півтори години мені трапилися на ній лише дві великі вантажівки з лісоматеріалами й малогабаритний трактор. Усі вони їхали вниз, але ніхто не запропонував підвезти мене. А втім, так мені було краще.

До готелю я добрався після сьомої, коли навколо вже зовсім стемніло. Я промерз до кісток. Цуценя вівчарки висунуло морду з конури і заскавуліло.

Подружка, в синіх джинсах і светрі з високим коміром, сиділа у кімнаті відпочинку біля входу, поринувши з головою у комп’ютерну гру. В кімнаті — очевидно, переобладнаній приймальні — залишився досить гарний камін. Справжній камін, розпалюваний дровами. В ній були також чотири монітори для гри і два столи для китайського більярду — дешеві застарілі моделі іспанського виробництва.

— Я вмираю з голоду! — сказала подружка, втомившись від довгого чекання.

Я замовив вечерю і вирішив скупатися. Витираючись, уперше за довгий час зважився. Шістдесят кілограмів, як і десять років тому. Це великі жирові складки на боках за останній тиждень геть-чисто зникли.

Коли я повернувся в номер, вечеря вже була на столі. Виловлюючи їжу зі сковорідки і попиваючи пиво, я розповів їй про вівчарню і вівчаря, що служив колись у Силах самооборони. Почувши, що я не знайшов вівці, вона скрушно зітхнула.

— А все-таки до цілі нам один крок, правда?

— Було б непогано… — відповів я.

Ми подивилися по телевізору фільм Хічкока, потім залізли під ковдру і загасили світло. Настінний годинник унизу вибив одинадцяту.

— Завтра встанемо рано, гаразд? — сказав я.

Відповіді не було. Подружка, розмірено дихаючи, вже спала. Я накрутив дорожній будильник і при світлі місяця закурив сигарету. Крім шуму води в річці, не було чути нічого. Здавалося, що все місто поринуло в сон.

Після цілоденної подорожі тіло відчувало страшну втому, а свідомість бунтувалась і ніяк не давала мені заснути. В голові безперервно щось гуло й різко відлунювало у вухах.

У безмовній пітьмі я затамував дихання — і міський краєвид навколо мене почав танути. Будинки прогнили й розсипалися, залізничні рейки дощенту поржавіли, рілля заросла бур’яном. Ось так місто завершувало свою коротку столітню історію й опускалося під землю. Час повертався у минуле, як у прокручуваному назад фільмі. На землі з’явилися лосі, ведмеді і вовки, небо вкрили чорні хмари сарани, море низькорослого бамбуку гойдалося під вітром, а сонце ховалося за густими сосновими лісами.

Після того, як зникли всі ознаки людської діяльності, залишилися тільки вівці. У темряві вони світили своїми очима і не спускали з мене погляду. Вони нічого не говорили, ні про що не думали, а лише дивилися на мене. Десятки тисяч овець. Клац-клац-клац! — лунав над землею стукіт