Читати книгу - "Ключ від Королівства"

а так — ще гірше. Вийде, що я зрадила спершу одне своє Королівство, потім інше…

— Маг дороги, ми чекаємо твоєї відповіді. Чому ти мовчиш?

— Нас насправді підхопила туманна ріка. І занесла у володіння такої товстої бурої… баби.

— Зрозуміло. Річка текла по дну яру?

— Так.

— Як ви опинилися на дні яру?

Принц ледве чутно застогнав крізь зуби.

— А як ви опинилися на дні яру, Ліно?

— Ми туди… зайшли.

— Навіщо?

— Ми… гуляли.

— Утрьох? Закохана пара і маг дороги?

— А чому б і ні? — не стримавшись, викрикнула Ельвіра. — На нас напало…

— Вас ми вже чули, принцесо… Ліно, ти брехатимеш мені чи все-таки скажеш правду?

— Це тиск, — швидко сказав принц. — Батьку! Ви ж тиснете на неї, примушуючи…

— Помовчіть, принце. Ліно, твоє слово?

— Ми гуляли втрьох, — сказала я тихо. — Нас понесла туманна річка. От і все.

— Усе?

— Усе, — я заплющила очі. — Можна, я ненадовго вийду?

Натовп розступився переді мною, мов перед прокаженою.

Розділ двадцять сьомий

Розплата

Отак безславно я перестала бути магом дороги. Бо справжній маг, хай навіть маг-зрадник, спокійно дивився б у вічі судді й без трепету вислухав би вирок, яким би суворим той не був. А викручуватися, пекти раків, відбріхуватися — на це здатні тільки принци й принцеси.

Хоча які ж вони високості після цього!

За мною ніхто не стежив. Воно й зрозуміло: куди я подінуся? Куди втечу? Навіть якщо б захотіла?

Гарольд залишився в шатрі — там тривала нарада. Натовп проводжав мене поглядами, і, щоб сховатися від них, я побрела берегом.

На захід уздовж краю прибою. Мабуть, за звичкою.

За два кроки від табору було дуже гарне місце. З піску тут виступала величезна скеля — вона була схожа на товстого кота, що лежить на череві й простягнув перед собою передні лапи. Придивившись, можна було навіть розрізнити котячу морду з примруженими очима. Камінь був темно-червоний, із сірими прожилками, подекуди поблискували кристали кварцу.

Я зупинилася.

Щось величне було в цій скелі. Кам’яний кіт мружився, дивлячись на море, і ніби казав: дурні, метушливі люди. Ось ви постарієте й помрете, і внуки ваші помруть від старості, а я дивитимусь на море й мружитиму очі. Чого варті ваші біди порівняно з моєю нерухомістю?

Я підняла камінь і кинула в море. Прибій поглинув подачку й попросив ще.

Я повернулася до моря спиною і поволі рушила в обхід скелі.

У щілинах росли колючі трави. На чорних колючих гілочках погойдувалися білі, зелені, червоні й сині квіти. Незрозуміло, як така потворна рослина може породити таку красу. Чим вище, тим густішали квіти. Ні про що особливо не думаючи, я почала підійматися вгору, тим паче що кіт виявився дуже зручним для лазіння.

Чим вище я піднімалася, тим сильніше задував вітер. Він приносив запах моря, лісу, трав — справжнісінький вітер мандрів, які для мене, на жаль, закінчені. Навколо все ширше відкривався світ — і лінія прибою, і світлий сосновий ліс на березі, і море в брижах і сонячних відблисках. Дуже швидко мчали по небу хмари. Було гарно й моторошно водночас — усе, як обіцяв Оберон. Скоро поблизу постане замок, забіліють вітрила на горизонті, з річки вигулькне русалка, а над горами пролетить дракон.

Та я нічого цього не побачу.

І мені стало шкода себе. Чому, власне, Королівство — хай навіть сто людей — важливіше за мене? А я що, не важлива? Іншої Ліни не буде… Хто має право порівнювати моє життя, моє здоров’я і благополуччя якоїсь казкової країни? Мене так любить мама… Я ж хороша дівчинка, хоробра, розумна, добра! Хто взагалі сміє мене в чомусь звинувачувати?

Я голосно заридала, і замість жалю до себе з’явився сором. Він погнав мене вище й вище. Я чіплялася за кожну щілину, за кожен виступ, навіть за колючі стебла. Кілька разів ледве не впала. Сльози висихали, їх здував вітер, а я лізла й лізла, не звертаючи уваги ні на що, і коли я вибралася на плече котові і поглянула навколо — у мене перехопило подих.

Ось вона, нова чарівна країна. Така гарна…

Я всілася на камінь і обхопила руками коліна. От якби ніколи не йти звідси. Тут і залишитися назавжди.

Що станеться з моїм світом, якщо я тут — у Королівстві — загину? Навряд чи Оберон не передбачив цієї можливості. Він завжди був зі мною чесним. У дорозі з магом може трапитися що завгодно — хіба це причина, щоб назавжди «заморожувати» його світ?

Шкода, що я не запитала про це короля раніше. А зараз доведеться здогадуватися, переконувати себе: світ повернеться до звичного життя. Тільки мене в ньому не буде. Дуже шкода маму, та навіть вона заспокоїться. У неї ж є Петрик і Дмитрик…

Минав час. Мабуть, нарада вже закінчилася. Цікаво, який нам ухвалили вирок?

Хоча ні. Ні грамулечки не цікаво.

Море штормило все сильніше — баранчиків більшало, а сонячні відблиски, навпаки, зникли: на сонце набігла хмара, море стало матовим і непрозорим. Хвилі розбивалися об каміння між передніми лапами кота. Плече, де я сиділа, було заввишки приблизно з дев’ятиповерховий будинок.

Над кручею — уздовж морди кота — тягнувся виступ, не ширший, ніж жерстяний козирок над балконом. Якраз стежина для гірської кози. Не пам’ятаю, хто мені розповів «козину таємницю». Кіз довго вважали найхоробрішими тваринами на землі — авжеж, стрибають по камінчиках над страшною прірвою! А потім з’ясувалося, що вони просто дуже короткозорі і не бачать далі власних копит…

Я встала. Ступнула на виступ. Обернулася до скелі спиною, притиснулася, зробила приставний крок.

Вітер гладив обличчя. Теплий вітер мандрів. Я чомусь пригадала Ланса, який загинув через мене. І зробила ще один крок.

Вниз не дивилася. Що мені там потрібно? Ну, гострі скелі. Ну й нехай.

…А все-таки було багато хорошого. Був день, коли мені вручили посох. Була розвідка з Обероном. Була та мить, коли Гарольд сказав мені: «Ти справжній друг». Був сурмач, якому я затягнула рану. Все було. Є що згадати.

Навіть моя перемога над туманною бабищею чогось варта. Навіть «водолази», яких я розшпурляла позаминулої ночі, варті багато чого. Звичайно, в останніх моїх «подвигах» була хоробрість, однак не було слави…

Може, принц і Ельвіра здогадаються розповісти про все Оберону? І той визнає: все-таки вона була гідним магом дороги. Давайте не згадуватимемо її зраду…

Кам’яний карниз зовсім звузився. Ступні могли ось-ось зісковзнути. Я глянула на горизонт…

У цю мить сонце визирнуло з-за хмар, між мною і горизонтом пролягла блискуча доріжка.

Долаючи жах, від якого судомило живіт, я розвела руки й