Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

багато років доводив собі, що це можна пригнічувати, контролювати і стримувати. Бо піднімати його — це функція чоловіка, а я ж священик».

На цвинтарі хтось рюмсав. Меґі, ясна річ. Хто ж іще? Бо ніхто інший до такого не додумається. Піднявши краї своєї сутани, він переступив через ковану залізну огорожу, відчуваючи, що недаремно зустрів Меґі саме тепер. Якщо він розібрався з однією жінкою свого життя, то тепер має розібратися і з другою. До нього поверталася його іронічна відчуженість — ота стара павучиха не змогла надовго розвіяти її. Лиха й люта стара павучиха. Господь знищив її, вона геть уся прогнила від злості!

— Меґі, дорогенька, не плач, — сказав отець Ральф, сідаючи поруч із нею на мокру від роси траву. — Ось, візьми. Б’юся об заклад, ти не маєш пристойного носовичка. У жінок завжди так. Візьми мій і будь слухняною дівчинкою — витри сльози.

Вона взяла носовичок і зробила, як їй сказали.

— Ти навіть не зняла свого вбрання. Ти що, сиділа тут із дванадцятої ночі?

— Так.

— А Боб із Джеком знають, де ти?

— Я сказала їм, що йду спати.

— Що сталося, Меґі?

— Ви зі мною сьогодні навіть не розмовляли!

— Он воно що! Я так і думав. Меґі, ану поглянь на мене!

Далеко на сході показалося бліде перлове світіння, непроглядна темрява почала відступати, і півні на Дрогеді верескливо заспівали, вітаючи світанок. І священик побачив перед собою дивовижні очі, красу яких не змогли зіпсувати навіть сльози.

— Меґі, ти, поза всяким сумнівом, була найгарнішою дівчиною на прийомі, а всім відомо, що я буваю на Дрогеді частіше, ніж у тому є потреба. Я священик, і мені слід бути вищим за підозри — ну, як дружині Цезаря, — але боюся, люди не схильні думати так непорочно. Для священика я молодий і не такий вже некрасивий. — Він помовчав, уявив собі, з яким сарказмом зустріла б Мері Карсон цю явну недооцінку, і беззвучно розсміявся. — Якби я приділив тобі хоч дещицю уваги, то чутки поширилися б у Джилі з шаленою швидкістю. Надміру цікаві нишпорки всі телефонні слухавки пообривали б, поспішаючи повідомити новину. Ти розумієш, про що я?

Меґі похитала головою; її підстрижені кучері світлішали в ранкових променях, що ось-ось мали виринути з-за обрію.

— Що ж, ти ще дуже молода, щоби знати життя, але маєш навчитися, і, здається, вчити тебе стало моїм постійним обов’язком, еге ж? Так ось що я мав на увазі: люди казатимуть, що я цікавлюсь тобою як чоловік, а не як священик.

— Отче!

— Жахливо, еге ж? — Він усміхнувся. — Але, запевняю тебе, саме це й казали б люди. Розумієш, Меґі, ти вже не маленька дівчинка, ти молода панночка. Але ти ще не навчилася ховати від сторонніх людей свою симпатію до мене, тому коли б я зупинився поговорити з тобою, ти дивилася б на мене так, що всі неправильно це зрозуміли б.

Меґі якось дивно поглянула на нього, і на мить її очі стали непроникними. Потім вона відвернулася, представивши його очам свій профіль.

— Так, розумію. Яка ж я дурна, що не зрозуміла цього раніше.

— А чи не думаєш ти, що вже треба йти додому? Поза сумнівом, всі спатимуть, як убиті, але якщо хтось ненароком прокинеться, тобі буде непереливки. І тобі не можна казати, що ти була зі мною, навіть своїм рідним, Меґі.

Вона підвелася й поглянула на нього згори вниз.

— Я піду, отче. От якби вас знали краще, то такого б про вас не думали. Ви ж не такий, правда? Вам це не властиве, еге ж?

Чомусь її слова вразили його, вразили навіть болючіше за глузливі кпини Мері Карсон.

— Так, Меґі, ти маєш рацію. Мені це не властиве. — Отець Ральф скочив на ноги і криво посміхнувся. — Тобі, мабуть, здалося б дивним, якби я сказав, що мені хочеться, аби це було мені притаманним? — Він торкнувся рукою своєї голови. — Ні, мені цього зовсім не хочеться! Йди спати, Меґі, іди спати!

На її обличчі застиг сумний вираз.

— Добраніч, отче.

Він взяв її за руки, нахилився і поцілував їх.

— Добраніч, моя люба Меґі.

Він стояв, дивлячись, як вона пройшла повз могили і переступила через огорожу; в платті з бутонами троянд її постать, що віддалялася в ранкову імлу, була граціозною, жіночною та трохи нереальною. Трояндовий попіл.

— Трояндовий попіл. Як це доречно, — сказав він, звертаючись до ангела.

Коли отець Ральф ішов галявиною назад, із Дрогеди з ревінням виїжджали автомобілі — гулянка нарешті скінчилася. Оркестранти пакували свої інструменти, погойдуючись від випитого рому та втоми, а зморені служниці й тимчасово найняті помічниці прибирали, намагаючись навести лад. Отець Ральф поглянув на місіс Сміт і похитав головою.

— Скажіть, нехай всі йдуть спати, люба моя. Це набагато легше робити на свіжу голову. А я потурбуюся, щоб місіс Карсон не гнівалася.

— Може, щось з’їсте, отче?

— Боже, збав, ні! Я йду спати.

* * *

Під вечір чиясь рука стиха торкнулася його плеча. Не маючи сил розплющити очі, священик навмання потягнувся, взяв незнайому руку і спробував притиснути її до своєї щоки.

— Меґі, — сонно пробурмотів він.

— Отче, отче! Благаю, прокиньтеся!

Від інтонації, з якою місіс Сміт звернулася до нього, сон з отця Ральфа як вітром здуло. Він широко розкрив очі.

— Що сталося, місіс Сміт?

— Та… місіс Карсон, отче. Вона померла.

Погляд на годинник засвідчив кільканадцять хвилин на сьому вечора. З важкою головою, що паморочилася від отупливого заціпеніння через страшну денну спеку, він насилу вибрався з піжами, вдягнув на себе звичне священицьке вбрання, накинув на плечі вузьку пурпурову столу, взяв олію для соборування, святу воду, великий срібний хрест і чотки зі слонячої кістки. Він ані на секунду не засумнівався в правдивості повідомлення місіс Сміт; він вірив, що павучиха померла. Невже вона щось проковтнула? Якщо так, то й Бог із нею, в кімнаті слідів отрути не було, та й лікар з упевненістю не зможе засвідчити отруєння. Особливого сенсу застосовувати олію для соборування отець Ральф не бачив. Та цю процедуру треба було здійснити. Якщо він відмовиться це робити, неодмінно буде розтин трупа і всілякі ускладнення. Однак його небажання не мало жодного стосунку до раптової підозри про самогубство: покладання священних речей на труп Мері Карсон здавалося йому непристойним.

Вона була мертва, як колода, померла через кільканадцять хвилин після того, як зайшла до себе, і відтоді минуло добрячих п’ятнадцять годин. Повітря у кімнаті з міцно зачиненими вікнами було вологим від великих пласких каструль із водою; їх,