Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

призначалося для колишнього рядового, капітана de facto й новоспеченого полковника Віллі Роббінса. Повторюю, місто схибнулося на дьому. Нас повідомили, що поряд із зустріччю, яку нам збираються влаштувати, mardi gras3 у Новому Орлеані скидатиметься на післяобідній чай з тіткою священика в якомусь глухому селі.

Точно за розкладом сан-огестінські стрільці прибули в рідні пенати. На залізничній станції юрби народу вітали нас вигуками на честь демократа Рузвельта – колишнім кличем конфедератів. Було два мідних духових оркестри, і мер, і школярки в білих платтячках кидали на бруківку троянди, лякаючи коней, запряжених у трамваї, і… Та, мабуть, ви й самі бачили, як святкують у провінційних містах, далеких від моря.

Народ вимагав, щоб новоявлений полковник Віллі сів у карету, яку визначні городяни й деякі члени муніципалітету тягли б до площі, але він тримався своєї роти і йшов на чолі її до авеню Сема Хустона. Будинки по обидва боки авеню майоріли прапорами й були всіяні публікою, і, коли ми марширували колоною по чотири, кожен горлав «Роббінс!» або «Привіт, Віллі!». За все своє життя я не бачив людини знаменитішої за Віллі. Він мав щонайменше сім чи вісім орденів і медалей, дипломів і відзнак на фасаді свого мундира. Він засмаг до кольору вичиненої шкури, і йому, безперечно, було чим пишатися.

На вокзалі нам сказали, що о пів на восьму в будинку суду спалахне ілюмінація і що в готелі «Люкс» будуть промови й урочистий обід. Міс Дельфіна Томпсон мала прочитати оригінальну поему Джеймса Уїткома Райяна, а констебль Хукер обіцяв салют з дев'яти рушниць, конфіскованих ним того дня.

На площі рота почала розходитися. Тут Віллі й каже мені:

— Хочеш трохи прогулятися зі мною?

— Можна, – відповідаю, – якщо тільки недалеко, щоб звідти було чути, коли вщухнуть крики й гармидер. Я голодний, – кажу, – аж умираю, так хочеться з'їсти чогось домашнього, але я піду з тобою.

Віллі повів мене бічними вуличками, аж поки ми пройшли до білого будиночка на новій ділянці, де був газон розміром двадцять на тридцять футів, прикрашений битою цеглою та клепками від старих бочок.

— Стій, – кажу я до Віллі. – Невже ти не впізнав цієї халупи? Джо Гренберрі збудував це кубельце ще до свого одруження з Майрою Еллісон. Чого тобі там треба?

Але Віллі вже відчинив хвіртку. Він пішов цегляною доріжкою до ґанку, я –за ним. Майра сиділа на веранді у кріслі-гойдалці й шила. Волосся у неї було ніби поспіхом зачесане назад і зібране у вузол. Раніше я не помічав, що вона веснянкувата. Джо стояв обіч веранди в самій сорочці без комірця й непоголений і намагався видовбати серед уламків цегли та бляшанок з-під консервів ямку, щоб посадити фруктове деревце. Він подивився на нас, але не сказав жодного слова. Майра теж промовчала. Віллі, безперечно, мав дженджуристий вигляд – мундир, груди в орденах і медалях, а при боці шаблюка з золотою рукояткою. Ніхто б не впізнав у ньому того білявого шкета, якого дівчата зневажали і з якого насміхалися. Він якусь хвилину постояв, дивно усміхаючись, дивився на Майру, а потім і каже до неї, повільно цідячи кожне слово:

— Хтозна! Може, й мав би, якби захотів!

Оце й усе, що він сказав. Потім трохи підняв свого капелюха, і ми пішли.

І раптом, коли він сказав ті слова, я пригадав вечірку з танцями, що була перед самою війною, пригадав, як Віллі причісував волосся перед дзеркалом, а Майра просунула голову в двері й кепкувала з нього.

Коли ми вернулися на авеню Сема Хустона, Віллі й каже:

— Що ж, бувай, Бене. Я піду додому, зніму черевики й трохи посплю.

— Ти? – здивувався я. – Що з тобою? Будинок суду набитий людьми, все місто зійшлося туди, щоб ушанувать героя. А два мідних духових оркестри, а декламація, а прапори, а випивка, а закуска, що чекає на тебе?

Віллі зітхнув.

— Ай справді, Бене, – озивається. – Хай йому чорт, я зовсім забув про все це.

— Ось чому я кажу, – закінчив Бен Гренджер, – що ніхто не знає, де починається амбіція, а тим більше, де вона кінчається.

Примітки

1. Мається на увазі десятитижнева іспано-американська війна 1898 p., внаслідок якої Іспанія віддала США Пуерто-Ріко, Філіппінські острови та Гуам, а Куба в 1902 р. здобула формально незалежність.

2. Тамаль – товчена кукурудза з м'ясом і червоним перцем (мексиканська страва).

3. Свято, останній день карнавалу на масницю.

Вождь червоношкірих

Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам прийшла в голову думка про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але здогадались ми про це багато пізніше.

Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його – неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.

У нас із Біллом було близько шестисот доларів об'єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Здавалося, має бути непогано.

Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з видних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солідна і скупа – полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син –. хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім.

Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, вкрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після