Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

вона володіла. Як люди збройного, тобто шляхетського роду занять, бояри могли купувати землю в справжньої шляхти, набуваючи при цьому і прав особистого шляхетства (наприклад, з таких бояр вийшли предки Івана Мазепи, Павла Тетері тощо). Оскільки ж замкової служби з них ніхто при цьому не знімав, то й називатися вони починали замковими зем'янами, або замковою шляхтою.

Служба конем зближувала бояр з іншим особисто незалежним збройним людом пограниччя – козаками. Цю плутанину, надто складну для не посвячених у тонкощі українного життя, люди з-за меж України розрізняли важко. Ось, наприклад, як характерно у 1624 р. називає бояр-овручан один з вироків Люблінського трибуналу (апеляційного суду): козаки, що звуться боярами Овруцького староства. Втім, люблінські канцеляристи, плутаючись у термінології, вірно передали принципову суть. Для сучасників не було загадки в тому, що професійні вояки з-поміж панцирних бояр та їхньої "ошляхетненої" братії – замкових зем'ян – комплектували старшинський контингент Війська Запорозького, причому нерідко за спадковою традицією тих чи інших родин.

Таким же незвичним, як і бояри, було з погляду внутрішніх регіонів держави тутешнє міщанство. Окрім питомих занять городянина – ремесла й торгівлі, на ньому лежали оборонні функції, тобто по суті – сторожова боярська служба при тих замках, де козаки витіснили бояр, a тим часом місцеві влади не дуже покладалися на такого норовистого підданого, як козацтво. Це добре видно з ревізій Канева, Черкас, Білої Церкви, Переяслава, Корсуня, Богуслава 1615–1636 рр., де зазначено, що єдиним обов'язком міщан є конно оружно ставати на виклик старости для виїзду в Поле, a понад це, як пишуть ревізори, вони не повинні нічого.

Найбільш помітною рисою, котру можна віднести до фундаментальних ознак вживаного в ті часи ємного поняття яко на Україні, була умовність станових перегородок між дрібним шляхтичем, боярином, міщанином і козаком. На прикордонних територіях, що перебували під загрозою спільної небезпеки, замість станового бар'єру на перше місце висувався чинник професійної солідарності збройного люду. Це сприяло витворенню своєрідної соціальної мікроструктури, властивої лише Україні (в тогочасному сенсі поняття). Її можна охарактеризувати як мішану: шляхетську – за незалежною позицією і усвідомленням власної гідності, боярсько-козацьку – за родом занять, виклично-хоробру – за способом життя і усталеними цінностями, врешті, що вельми суттєво – мало розшаровану у майновому відношені. Не підлягає сумніву абсолютна перевага в цьому пограничному соціумі українського чи, принаймні, зукраїнізованого етнічного елементу. Тож недивно, що в кожному черговому конфлікті з місцевими владами нової (польської) хвилі, яка опанувала наддніпрянські землі з 20-30-x років XVII ст., стає потенційно присутнім елемент міжнаціонального антагонізму.

Козаччина між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного

Пізніші козацькі літописи люблять оповідати, як король Стефан Баторій (1576–1586) вибрав з-поміж козаків шість тисяч добірного війська, поділив його на шість полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, наставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське пограниччя, a за це надав козакам платню, місто Чигирин під резиденцію і Трахтемирів під шпиталь для старих і покалічених. Баторієва легенда, оформлена ще перед Хмельниччиною, звела докупи серію урядових заходів по впорядкуванню козацької стихії, яка з 40-x років XVI ст. перетворилася на серйозний привід для ускладнення дипломатичних стосунків між Кримським ханатом, Туреччиною та Польською і Русько-Литовською державами. У 1568 р. великий князь і король Жиґимонт Авґуст вперше видав лист, адресований не прикордонній адміністрації, a подданим нашим, козакам тым, котрыє з замков и мест украинных заехавши, на Низу перемешкивают. У листі спершу звично погрожувалося строгими карами за вилазки в татарські улуси, a далі пропонувалося обійняти службу з певним жалуванням при пограничних замках. Козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції прикордонних урядників і як окрема військова одиниця підпорядковувалися гетьманській владі. Їхнім безпосереднім керівником, підзвітним лише королю і коронному гетьману, ставав призначений згори старший і суддя над усіма низовими козаками, a самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого війська зі встановленою платнею зі скарбниці. Відтак у 1570 р. був сформований перший почот із 300 осіб під командуванням старшого – барського шляхтича Яна Бадовського, вояка з родини, здавна причетної до козацького світу (батько чи брат Яна загинув у нещасливому поході князя Дмитра Вишневецького-Байди в Молдову). Втім, і Язловецький, і Бадовський померли 1575 р., тож створений ними козацький загін проіснував недовго і мало вплинув на припинення самовільних походів на татарську територію.

Черговий крок у спробі впорядкувати пограничну стихію робить новообраний польський король – Стефан Баторій (Іштван Баторі). Цей семиградський князь і загартований у битвах 42-річний воїн був коронований на польський престол у травні 1576 р. після довгого й драматичного суперництва претендентів. Людина крута й рішуча, яка відразу після обрання заявила на сеймі, що є не глиняним і не мальованим (non fictus neque pictus), а справжнім королем, Баторій впродовж 1578 р. провів енергійне укріплення армії. В рамках цих заходів міркувалося і впорядкування козаччини. У вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер складає у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою постанов з низовиками. За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, a безпосереднім начальником (гетьманом,[31] як його називає королівський привілей та інші тогочасні документи) – Ян Оришовський, брацлавський шляхтич з козакуючої прикордонної шляхти. Писарем, тобто скарбником та інтендантом козацького полку ставав уже згаданий угорець Янчі Бегер, a резиденцією – місто Трахтемирів під Каневом зі старим Зарубським монастирем, де мав розміститися козацький шпиталь і подаровані королем військові регалії – малинова корогва, військова печатка, бунчук, булава, бубни й труби.

Згаданий козацький загін під проводом Вишневецького і Оришовського брав активну участь у війні Баторія з Росією. Зокрема, зберігся звіт 1581 р. про видачу платні людям, що ходили на службу Короля Його Милості до Москви – прообраз майбутніх козацьких реєстрів. Оскільки в більшості випадків поряд з іменем зазначалося походження козака, згаданий реєстр відображає етнічний склад тодішнього козацтва. Окрім українців, яких абсолютна більшість, великий відсоток займають люди з Білорусі (у чому, напевне, відбилося те, що театр воєнних дій розміщався саме тут); є незначні домішки поляків, росіян, молдаван, одиничні – німців, сербів, татар, черкесів.

Пізніші набори впродовж останнього двадцятиліття XVI ст. побільшувалися. Наприклад, загін 1583 р. нараховував 600 осіб, a 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. I хоча ці цифри не охоплювали всього люду, що зараховував себе до козацтва чи козакував епізодично, однак реєстри сприяли утвердженню серед козаччини почуття своєї відокремленості від інших станів. Тож не дивно, що вже в першій відомій козацькій петиції