Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

1582 р. міститься скарга про порушення козацьких вольностей місцевою прикордонною адміністрацією, яка хоче побирати з них дані і податки і пробує встановити свою юрисдикцію через голову старшого. У листі-відповіді Стефан Баторій погодився з протизаконністю цих дій, оскільки низові козаки, a особливо ті, котрі беруть від нас платню, a мешкають у містах, містечках і деінде, підпорядковані тільки власній адміністрації. Уже на початку XVII ст. цей лист використовувався як доказ вольностей, наданих козацтву від короля. Власне так постав легальний козацький імунітет в рамках держави – перша віха на шляху утвердження Війська Запорозького.

* * *

Спроби Баторія ввести козаччину в шори дисциплінованої служби виявились малорезультативними. Кінець 70-x і 80-і роки XVI ст., протягом яких самовільні козацькі походи повторювалися один за одним, доводить це досить переконливо. Маршрути походів були звичними: в Молдову, Білгород і Тягиню (Бендери), на степові дороги Лівобережжя, на кримські улуси і навіть морем – на Гезлеве (суч. Євпаторія). У безуспішних репресіях, спрямованих на їхнє погамування, 1583 р. був страчений навіть королівський уповноважений і перший писар Війська Запорозького Янчі Бегер разом з 30 козаками, звинуваченими в нападі на турецькі укріплення на Дністрі та розповсюдженні чуток, що вони зробили це за наказом короля. Колоритним доказом того, наскільки всмоктувала в себе запорозька стихія людей, призначених владами для її притлумлення, може послужити епізод, описаний у сеймовому щоденнику під 1587 р., коли козацький старший Ян Оришовський, з'явившись на сейм з петицією про несплату його реєстровикам жалування, сів під час її читання у сеймовій ізбі по-турецьки.

Цикл партизанських вилазок 80-x років скінчився, як і можна було чекати, зворотним ударом: на 1589 р. припадає один з найбільших за ті часи татарських набігів на Поділля і Галичину, коли татарські чамбули дійшли до Львова, і лише об'єднаними зусиллями шляхти та козаків їх вдалося відбити. Одночасно почав готувати генеральний військовий похід султан Мурад III, погрожуючи вислати в Україну 200 тис. вершників і самому винищити козаччину, якщо вже Річ Посполита, як він заявив, виявилась безрадною щодо власних підданих. Реагуючи на цю загрозу, весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу "Порядок щодо низовиків та України", що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань вивести українних людей з Низу всіх. Козаки передавалися під нагляд коронного гетьмана та призначеного ним старшого, a їхні ротмістри й сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Людей, внесених до реєстру, зобов'язували складати присягу, що вони самовільно не переходитимуть кордонів Речі Посполитої ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами, не перейматимуть купців…, не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старших. Суворо заборонялося записувати до реєстру вигнанців, дезертирів та осіб, засуджених на позбавлення честі. Рівночасно ж усі прикордонні урядники мусили виловлювати й карати на смерть за законами війни тих, що рушають у Поле за здобиччю, особливо через кордони сусідніх держав.

Із цих, загалом продуманих, заходів, як писав сучасник подій і один з перших хроністів козаччини Йоахим Бєльський (до речі, родич Яна Оришовського), не вийшло анічогісінько. З одного боку, влади не спромоглися забезпечити ні обіцяного жалування, ні утримання, a з другого – годі було сподіватися, що нечисленна прикордонна адміністрація дасть раду морю свавільного козацтва (як стали називати усіх, хто опинився поза реєстром і жив з того самого козацького хліба, котрий мала на меті викорінити ухвала 1590 р.). Іскрою, що привела до вибуху загального невдоволення, став конфлікт між одним із козацьких старших – Криштофом Косинським та білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким, який силоміць приєднав до маєтків староства пустиню Рокитну, надану Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Наприкінці грудня 1591 р. козацький старший, відновлюючи на власну руку справедливість, штурмом здобув Білу Церкву, захопив зброю та продовольчі запаси і відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Про попереднє життя бунтівного козацького ватажка невідомо практично нічого, окрім того, що він був шляхтичем з Підляшшя і до виходу на Дніпровий Низ, найімовірніше, служив князям Острозьким; серед козацької старшини згадувався з 1586 р. Доки Косинський сидів у Трипіллі, події (мабуть, несподівано і для нього самого), набрали характеру чималої війни. Впродовж усього 1592 р. спалахи козацької непокори фіксуються на Київщині (у Переяславі й Києві козаки, як і в Білій Церкві, оволоділи замками і забрали з них зброю), на Брацлавщині, звідки долинали глухі свідчення про якісь шкоди великії від козацьких наїздів, врешті – на Волині, де ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.

Оскільки в придворних колах історію з Косинським вважали приватною справою Острозьких, в каральну експедицію, зібрану на початку 1593 р., рушили переважно надвірні загони Януша Острозького і тодішнього черкаського старости Олександра Вишневецького. У бою під П'яткою 2 лютого 1593 р. козаки зазнали нищівної поразки (за тогочасними даними, швидше за все перебільшеними, на полі бою полягло від однієї до трьох тисяч козаків; переможці захопили 26 гармат і всі корогви). Відтак повстанці капітулювали. Окрім присяжного листа, який іменем усього війська підписали Косинський та його писар Іван Кречкович, переможений козацький гетьман мусив особисто тричі, схиливши коліно, ударити чолом перед старим князем Костянтином та його синами, що входило до рицарського ритуалу покори васала перед сюзереном.

Як бачимо, перший дебют козацтва в ролі збройної опозиції точився як суто внутрішній конфлікт вищого феодала з непокірним васалом, без втручання сторонніх (державних) сил. Аналогічний характер мало і коротке продовження цієї історії навесні 1593 р. На цей раз об'єктом козацьких претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі в битві під П'яткою. Підступивши у травні під Черкаси, 2-тисячний козацький загін готувався до штурму, але після того, як в одній із сутичок загинув Косинський, козаки відійшли. Влітку напад повторився і на цей раз успішно, бо Вишневецький був змушений піти на поступки. Згідно з укладеною між ним і запорожцями угодою, козаки дістали право вільно виходити на Низ і повертатися, учасникам війни 1591–1593 рр. гарантувалася амністія, a князь мав повернути захоплене майно і коней.

Це фактично перекреслювало грізні пункти сеймової ухвали 1590 р., однак нагальна зовнішньополітична потреба змусила королівську владу пропустити повз увагу чергові українські аномалії. У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593–1606 рр. (так званої П'ятнадцятилітньої) за ініціативою папи Климента VIII та австрійського імператора Рудольфа II Ґабсбурґа обмірковувалися плани антитурецької коаліції. Певна ставка робилася і на козацькі сили, які з кінця XVI ст. привертали все більшу увагу Європи. Ідея антитурецької ліги, відхилена обережними урядовими колами Речі Посполитої, знайшла прихильника серед українських