Читати книгу - "Нескінченна історія"

вогненну кулю посеред неба. Воно стояло в самісінькому зеніті вже доволі довго і начеб­то непорушно. Цей день у пустелі тривав так само довго, як і ніч у Перелині.

Бастіян ішов далі й далі - безперестанку, без перепочи­нку. Очі йому пекли, а в роті так пересохло, що язик, зда­валося, перетворився на шматок зашкарублої шкіри. Але хлопець не здавався. Його тіло страшенно зневоднилося і вихудло, а кров у жилах так загусла, що насилу текла. Та все ж Бастіян рухався уперед, поволі й уперто, крок за кро­ком, без поспіху, але й не зупиняючись, як досвідчені кочі­вники - жителі пустель. Він не зважав на спрагу, від якої знемагало його тіло. У ньому прокинулася така залізна во­ля, внутрішня сила такого гарту, що відтепер хлопця не могли злякати ані найтяжча втома, ні найстрашніші поне­віряння.

Він думав про те, як швидко колись до нього приходила зневіра. Як він розпочинав сотні справ - а тоді кидав їх, зі­ткнувшись із першими-ліпшими труднощами. Раніше він постійно переймався своїм харчуванням, страшенно боявся захворіти, боявся відчути біль. Але тепер це залишилося далеко позаду.

Перетнути з кінця в кінець Ґоаб - Пустелю Барв, прой­ти шляхом, що його оце зараз долав Бастіян, до нього не наважувався ніхто, та й після нього ніхто і ніколи на це не наважиться.

І водночас, можливо, ніхто і ніколи так і не довідається про його подвиг.

Ця остання думка ледь засмутила Бастіяна. До того ж, її ніяк не вдавалося спекатися. Все вказувало на те, що Пу­стеля Барв така неймовірно велика, що йому до кінця жит­тя не вдасться дістатися до її краю, Але думка про те, що йому, попри всю його витривалість, рано чи пізно доведеть­ся тут-таки і сконати, не викликала в Бастіяна жодного страху. Він прийме смерть спокійно і з гідністю - так, як умирають мисливці з племені Атрею. Та позаяк ніхто і ні­коли не наважиться заглибитися в цю пустелю, то ніхто й не розповість про загибель Бастіяна. І про це не знатимуть ні у Фантазії, ні у світі людей. Удома його вважатимуть зниклим безвісти - так, ніби він ніколи не бував ні у Фанта­зії, ні в пустелі Ґоаб.

Та поки він, отак собі ідучи, розмірковував про всяку всячину, йому зненацька спала на думку ще одна вельми цікава річ. «Але ж, - сказав він собі, - але ж ціла Фантазія описана в книжці, яку написав (і далі пише) Старець Із Ма­ндрівної Гори, - у «Нескінченній історії». А ця книжка як­раз і є «Нескінченною історією» - він же сам читав її на го­рищі. Значить, можливо, все, що він пережив, у цю мить уже також написано в цій книжці. І цілком може статися, що одного чудового дня «Нескінченну історію» візьме до рук іще хтось, хтось інший. Може навіть, отой «хтось ін­ший» вже, в оцю ось мить, читає «Нескінченну історію».

Значить, треба дати тому «комусь іншому» знак. Цікаво, чи існує така можливість?

Піщаний горб, на якому, власне, стояв Бастіян, був ультрамариново-синього кольору. Позаду, відокремлена всього лише маленькою улоговинкою, лежала вогненно- червона дюна. Бастіян пішов туди, набрав повні пригорш- ні червоного піску і поніс його до синьої дюни. Насипав на бічному схилі довгу лінію - і повернувся назад, зачерпнув червоного піску, пішов, насипав - і знову повернувся, і зно­ву, і знову. Минуло трохи часу - і на синьому тлі виразно окреслилися три великі червоні літери:

БББ

Бастіян задоволено розглядав своє творіння. Той, хто читатиме «Нескінченну історію», не зможе не помітити цього знака. Тепер, хай що з ним станеться, усі знатимуть, де він подівся і куди зник.

Він сів на вершечку вогненно-червоної дюни трохи пе­репочити. Три літери під сліпучим сонцем пустелі яскраво сяяли.

Тої ж миті потьмянів чи навіть і зовсім зник іще один із його спогадів про того, колишнього Бастіяна зі світу людей. Тепер він уже не пам’ятав, що колись давно був надто враз­ливим, надто чисто ображався, болісно сприймав слова і вчинки ровесників і дорослих, а вони вважали його слаба­ком і плаксієм. Бастіян знав, що тепер він сильний і витри­валий, і це наповнювало його гордістю. Відтак у нього на­родилося нове бажання.

- Так, я начебто і справді не боюся, - сказав він, за звичкою звертаючись сам до себе, - але мені бракує справ­жньої відваги. Уміти зносити найтяжчі випробування і не­згоди - чудова річ. Та сміливість і відвага - аж ніяк не те саме. От якби мені трапилася справжня пригода, яка вима­гала б від мене великої, може, навіть неймовірної відваги. Але тут, у цій пустелі, немає нікого страшного. Я хотів би зустрітися з якоюсь страхітливою істотою, щоби тільки во­на була не така огидна, як Йґрамуль, зате нехай становить набагато більшу загрозу. Нехай би ця істота була прекрасна - і водночас найнебезпечніша в усій Фантазії. Нехай би між нами почався поєдинок. Тоді я ступив би їй назустріч і...

Бастіян не встиг додумати цю фразу до кінця, бо тої ж таки миті відчув, як земля задвигтіла у нього під ногами. Над пісками розлігся грім - такий приглушений, що його можна було радше відчути, аніж почути.

Бастіян озирнувся - і далеко-далеко, майже на виднок­раю пустелі побачив щось, чого спершу ніяк не міг поясни­ти. Щось мчало, летіло, наче вогняна куля. З неймовірною швидкістю куля описала широке коло навкруг того місця, до сидів Бастіян, а тоді зненацька рвонула прямісінько на нього. У розпеченому мареві, яке нависало над дюнами, всі обриси трепетали, наче язики полум’я, я сама ця істота ви­глядала як вогненний демон.

І тут Бастіяна охопив такий страх, що, перш ніж отя­мився, він уже встиг опинитися в улоговині між червоною і синьою дюнами, рятуючись у такий спосіб від наближення вогненної істоти. Однак, опинившись там, він засоромився свого страху і зумів його здолати.

Він схопився рукою за Аурин і відчув, як велика відва­га, що він її оце щойно так сильно запрагнув, вливається в його серце і по вінця його наповнює.

А тоді знову почув отой глухий грім, від якого стряса­лася пустеля, цього разу вже зовсім близько. А тоді підвів очі.

На вершечку вогненно-червоної дюни стояв велетенсь­кий лев. Вів стояв просто проти сонця, тож його величезна грива палахкотіла довкола голови, мов полум’яний вінок. І грива, і шерсть цього лева були не жовті, як воно завжди буває у левів, а такі ж вогненно-червоні, як і пісок дюни, на якій він стояв.

Здавалося,