Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

кілька миль звідси. Це був найшвидший і найбезпечніший тип інтернет-підключення, і, оскільки його надавала не «IOI» чи одна з її дочірніх компаній, я не мав хвилюватись, що вони моніторитимуть з’єднання або намагатимуться відстежити моє місцеперебування. Я буду в безпеці.

Я поспілкувався з ріелтором в чат-кімнаті, де він показав мені віртуальний макет мого нового дому. Місце виглядало ідеально. Я винайняв кімнату під новим ім’ям і сплатив орендну плату за шість місяців наперед. Це втримало його від зайвих запитань.

* * *

Іноді, пізно вночі, коли автобус повільно гудів по зруйнованому шосе, я знімав візор і вдивлявся у вікно. Я ніколи раніше не був за межами Оклахома-Сіті, і мені було цікаво подивитися, як виглядали інші краї. Але краєвид був завжди похмурим, і кожне гниюче переповнене місто, через яке ми їхали, виглядало так само, як попереднє.

Нарешті, після того, як ми, здавалось, декілька місяців повзли по шосе, на горизонті з’явився Колумбус, блискучий, як Оз у кінці дороги з жовтої цегли. Ми прибули щойно почало сутеніти, а в місті вже горіло більше електричних вогнів, ніж я коли-небудь бачив. Я читав, що по всьому місту були розташовані гігантські сонячні батареї, а також дві геліостатні електростанції на околицях. Вони збирали енергію сонця протягом дня, зберігали її, і віддавали назад уночі.

Як тільки ми зупинилися на автовокзалі Колубуса, підключення до ОАЗи зникло. Я зняв візор і попрямував на вихід з іншими пасажирами, і тільки тоді до мене почала доходити реальність мого становища. Я тепер був вигнанцем, що жив під вигаданим ім’ям. Мене шукали впливові люди. Люди, які хотіли моєї смерті.

Коли я вийшов з автобуса, то раптом відчув, ніби на мої плечі ліг важкий тягар. Я насилу міг дихати. Можливо, у мене був напад паніки. Я змусив себе глибоко дихати і спробував заспокоїтися. Мені потрібно тільки потрапити в нову квартиру, підключити установку, і знову зайти в ОАЗу. Тоді все буде в порядку. Я повернуся в знайоме середовище. Буду в безпеці.

Я гукнув автоматизоване таксі та ввів на сенсорному екрані свою нову адресу. Синтезований голос комп’ютера повідомив, що з поточними умовами руху дорога займе приблизно тридцять дві хвилини. Під час поїздки, я дивився у вікно на темні вулиці міста, все ще відчуваючи запаморочення і занепокоєння. Я поглядав на лічильник, щоб бачити, скільки ще їхати. Нарешті таксі зупинилося перед моїм новим будинком, сірим монолітом на березі Сайото, на краю гетто Твін-Ріверз. Я помітив знебарвлений контур на фасаді будівлі, де був логотип «Гілтон», коли це місце ще було готелем.

Я оплатив за проїзд і виліз із кабіни. Тоді ще раз глянув навколо, вдихнув останній ковток свіжого повітря та поніс сумку через передні двері в хол. Коли я проходив контрольно-пропускний пункт, відбитки пальців та сітківку ока просканували, і на екрані з’явилося моє нове ім’я. Загорілося зелене світло і двері відчинилися, дозволяючи пройти до ліфтів.

Моя квартира була на сорок другому поверсі, номер 4211. Замок безпеки, встановлений зовні, також вимагав сканування сітківки ока. Тоді двері відчинилися і ввімкнулося внутрішнє освітлення. У кубічній кімнаті не було жодних меблів, лише вікно. Я увійшов всередину, зачинив двері та замкнув їх за собою. Тоді склав мовчазну обітницю не виходити назовні, доки не завершу свій квест. Я повністю відмовлявся від реального світу, поки не знайду «яйце».

Рівень другий

Я не в захваті від реальності, але це все-таки єдине місце, де можна пристойно пообідати.

Граучо Маркс
0017

Арт3міда: Ти тут?

Парзіваль: Так! Привіт! Не можу повірити, що ти нарешті відповіла на мої запрошення у чат.

Арт3міда: Тільки щоб сказати тобі припинити. Це погана ідея почати переписуватись.

Парзіваль: Чому? Я думав ми друзі.

Арт3міда: Ти здаєшся чудовим хлопцем. Але ми суперники. Мисливці. Закляті вороги. Ти зрозумів суть.

Парзіваль: Нам не обов’язково говорити про щось пов’язане з Полюванням…

Арт3міда: Усе пов’язано з Полюванням.

Парзіваль: Ну ж бо. Принаймні спробуй. Почнімо спочатку. Привіт, Арт3мідо! Як справи?

Арт3міда: Добре, дякую. А в тебе?

Парзіваль: Неймовірно. Слухай, чому ми користуємося цим стародавнім текстовим чатом? Я можу організувати для нас віртуальну чат-кімнату.

Арт3міда: Мені подобається цей.

Парзіваль: Чому?

Арт3міда: Як ти можеш пам’ятати, в реалі я схильна тараторити. Коли я все друкую, то здаюсь не такою базікою.

Парзіваль: Я не вважаю тебе базікою. Ти чарівна.

Арт3міда: Ти щойно використав слово «чарівна»?

Парзіваль: Те, що я написав, зараз прямо перед тобою, чи не так?

Арт3міда: Це дуже приємно. Але повня брехня.

Парзіваль: Я цілком серйозно.

Арт3міда: То як життя на вершині Табло? Ще не втомився бути відомим?

Парзіваль: Я не почуваюсь відомим.

Арт3міда: Жартуєш? Весь світ вмирає, так хоче дізнатись, хто ти насправді. Ти рок-зірка, чувак.

Парзіваль: Ти так само відома, як і я. І якщо я така рок-зірка, чому ж ЗМІ завжди зображають мене якимось брудним задротом, який ніколи не виходить на вулицю?

Арт3міда: Я так розумію, ти бачив скетч «СНЛ» про нас?

Парзіваль: Так. Чому всі думають, що я антисоціальний психопат?

Арт3міда: То ти не антисоціальний?

Парзіваль: Ні! Можливо. Добре, так. Але я дотримуюсь особистої гігієни.

Арт3міда: Принаймні вони правильно вказали твою стать. Усі думають, що в реальному світі я чоловік.