Читати книгу - "Трудівники моря"

А далі, за цими ногами, очі розрізняли у напівтемряві людські постаті, тулуби, голови, безживно витягнуті тіла, людський мотлох обох статей, перемішаних між собою в смердючім гнойовищі, — вкрай жалюгідна людська потолоч. Спальня була відкрита для будь-кого. Платня — два су на тиждень. Ноги тих, що спали, впиралися в колодязь. У грозові ночі дощ заливає ноги; в зимові ночі сніг засипав тіла. Що ж це були за люди? Невідомі. Вони приходили сюди звечора, а вранці вже їх не було. Наш соціальний лад породжує таких нічних духів. Дехто з нещасних прокрадався на одну ніч, щоб не платити. Більшість із них весь день нічого не їла. Всі види розпусти, підлоти, зарази, відчаю, спільний сон у знемозі на спільному ложі з болота. Сновидіння цих душ також були добрими сусідами. Хмуре місце побачень, де люди кишіли й змішувались у смердючих випарах; втома, знемога, п'яний чад, цілоденні злигодні без шматка хліба, без променя надії, мертвотна блідість заплющених повік, докори сумління, невтоленна хіть, сміття в скуйовдженому волоссі, обличчя з мертвим поглядом, а може, й гріховні поцілунки. Людська гнилизна ферментувала в цьому огидному чані. Людей закинула в це кишло блукання лиха доля, корабель, що прийшов напередодні, звільнення з тюрми, випадок, ніч. Кожного дня доля випорожнювала тут свій кіш на сміття. Заходь, хто хоче, спи, кому спиться, говори, хто наважиться. Бо то ж було місце, де спілкувалися між собою пошепки. Кожен поспішав змішатися з іншим. Намагався знайти забуття у сні, бо ж не можна розчинитися в мороці. І брав від смерті те, що вона давала.

Люди плющили очі в спільній агонії, котра повторювалася кожного вечора. Звідки вони з'явились? Із надр суспільства, бо вони — знедолені; з житейського моря, бо вони — його брудна піна.

Не на кожного вистачало соломи. Не одне напівголе тіло лежало просто на кам'яних плитках; люди лягали виснаженими, вставали — розбитими. Завжди відкритий колодязь без огорожі й навісу мав тридцять футів глибини. В нього лився дощ, просочувались нечистоти, стікали патьоки зі всього двору. Відро, яким зачерпували воду, стояло поряд. Кого мучила спрага, пив. Кого заїдала туга, топився. Сон на гнойовищі обертався вічним сном. 1819 року з колодязя витягли чотирнадцятирічного хлопчика. «Своїм» у цьому притулку не загрожувала ніяка небезпека. На «чужих» дивилися скоса.

Чи були знайомі між собою всі ці нещасні? Тут принюхувались один до одного. Нічліжку утримувала молода, непогана з лиця жінка з дерев'яною ногою. Вона носила чепчик зі стрічками й зрідка вмивалася водою з колодязя. На світанні дім пустів, мешканці розлазилися.

У дворі від ранку до вечора греблися в гною півень і дві курки. Двір перетинала горизонтальна бантина на стовпах, дуже схожа на шибеницю, яка цілком пасувала б до такої обстановки. Досить часто зранку, якщо напередодні йшов дощ, на бантині сушилося мокре і брудне шовкове плаття безногої господині. Поверх навісу, так само згинаючись підковою, тягнувся другий поверх будинку, а над ним піддашшя. Дерев'яні прогнилі сходи, протинаючи стелю, вели нагору; по хитливих східцях, грюкаючи дерев'яною ногою, непевним кроком піднімалася вгору господиня.

Тимчасові квартиранти, які платили щотижнево або щодобово, жили у дворі, постійні ж квартиранти — в приміщенні. Вікна без шибок, одвірки без дверей, комини без печей — такий був цей дім. З кімнати в кімнату проходили через прямокутний отвір, в якому були колись двері, або через трикутну дірку між стояками напівзруйнованої перегородки. На підлозі валялися шматки оббитої штукатурки. І як цей дім іще не завалився? Він хитався від вітру. Люди, хто як міг, видиралися нагору витертими слизькими приступцями. Стіни потріскалися. Вони набрякали зимовим холодом, як губка водою. А втім, павуки, які водилися в домі, а їх тут була сила-силенна, не предвіщали, що він от-от має завалитися. Меблів не було. По кутках два-три розірваних сінники, набиті соломою, але соломи було менше, ніж потерухи. Подекуди кухоль чи череп'яна миска — для всього. Нудотний, огидний запах.

З вікон виднівся двір. Згори він нагадував колимагу сміттяра, накладену з верхом. Годі змалювати не тільки людей, але й речі та предмети, що стояли, гнили, іржавіли, пліснявіли тощо. Покидьки предметного світу теж братаються між собою; вони осипаються зі стін, їх розкидають люди. Сміття було всіяне ганчір'ям. Крім тимчасових квартирантів, які тулилися в дворі, у Жакресаді були й троє старожилів — вугляр, тандитник та алхімік. Вугляр і тандитник займали два сінники на другому поверсі; алхімік-винахідник розташувався на піддашші, яке бозна-чому називалося мансардою. Невідомо, в якому закутку спала господиня. Алхімік був трохи поетом. Він жив на горищі під черепичною покрівлею, у кімнаті з вузеньким слуховим вікном і з величезним каміном, де, як у прірві, завивав вітер. У слуховому вікні не було скла, тож алхімік забив його шматком бляхи, яку він викомбінував зі старої обшивки корабля. Бляшана заставка майже не пропускала світла, зате пропускала холод. Вугляр час від часу платив за постій мішком вугілля; тандитник щотижнево платив міркою зерна для курей; алхімік не платив нічого. Сподіваючись великих багатств у майбутньому, він тим часом спалював частинами дім. Як бачив десь шматок деревини, відразу віддирав його, висмикував зі стіни чи зі стелі дранку, щоб підкидати у вогонь під казанком, у якому варилося «золото». На перегородці над злиденним лігвом тандитника білою крейдою було виписано два стовпчики цифр; тандитник виводив їх власною рукою від тижня до тижня; один стовпчик складався з трійок, а другий — з п'ятірок, залежно від того, скільки коштувала мірка зерна — три ліари чи п'ять сантимів. За посудину для варіння «золота» алхімікові правила порожня розбита бомба, зведена ним у чин казана; у ній комбінувалися інгредієнти для сплаву. Алхімік був захоплений ідеєю перетворення. Кілька разів він заводив про це мову з голодранцями зі двору, та вони здіймали його на глузи. Він казав: «Ці люди начинені всілякими передсудами». Він вирішив не вмирати, поки не жбурне філософський камінь у пику науці. Його невситиме вогнище потребувало багато палива. Уже згоріли в ньому поруччя сходів. Весь дім перетворився в попіл на його повільному вогні. Господиня ремствувала: «Ще трохи, і ви залишите мені самі тільки стіни». Він обеззброював її, присвячуючи їй вірші. Ось якою була Жакресада. Слугою там був чи то хлопчик,