Читати книгу - "Аптекарка"

ложку, як Павел підвівся й досить авторитарно наказав нам відправлятися у ліжко — мовляв, нам потрібний обідній сон — а він за підтримки дітей мав намір прибрати на кухні. Гості відчули себе зайвими.

Я вийшла без жодних заперечень. Встрягати зараз у суперечку — байдуже з ким і про що — у мене не було ні найменшого бажання.

— Як сяють очі й поля, — сказав Павел, коли ми пізніше сиділи в садку й пили каву.

Альма глянула на мій живіт і запитала:

— Котрий із двох кавалерів батько?

Ми з Павелом обмінялися веселими поглядами.

— Той довгий, його звати Левін, — відповів за мене Павел.

На щастя, зацікавленість Альми своїм оточенням цим і обмежилася; те, що мій чоловік жив в окремій квартирі, її не дивувало. Вона дивилася втомленими очима на квітучу галявину (колишній газон Германа Ґрабера заріс) і, здавалося, насолоджувалася кавою, сонцем і свободою. Її біла долоня знесилено спочивала на руці Павела. Дивитися на таке було неприємно. Як на зло, мій нерозбірливий кіт, здавалося, теж нею зацікавився. Він затишно вмостився на її колінах, щоправда, не муркотів, а натомість пильно мружився на все довкола.

Раптом, спотикаючись, підбігла Лєна й, мало не задихаючись від ридання, видушила:

— Коля!

Павел і я зірвалися з місця й побігли в напрямку, куди показувала ручкою Лєне. Лама не поворухнулася.

Коля впав з дерева. Хоча із забою на голові текла кров, рана не здавалася небезпечною.

— Мені потрібен пластир, — промовила та добра дитина.

Павел відніс його всередину будинку, я відрізала пасмо волосся й приклала до травмованого місця чистий кухонний рушник.

Павел вирішив, що зяючу рану треба зашивати. Я наклала пов’язку, і він повіз сина в лікарню.

Лєне, голосно ридаючи, споглядала за тим, як ми подавали допомогу її братові, тож тепер я взяла її на руки, щоб потішити, і знову пішла до нашого сонячного місця в саду. Мене збивало з пантелику, що Альму взагалі не збентежив нещасний випадок із Колею. Щоправда, вона не сиділа стоїчно у своєму кріслі, як я того очікувала, а натомість кудись зникла. Я одразу ж кинулася на пошуки, але не знайшла її ані в саду, ані в будинку.

Може, Альма сіла до Павела в машину?

У роздумах я присіла на сходинку. Лєне поступово заспокоїлася, я не хотіла знову тривожити дитину своїми енергійними пошуками. Але вона сама запитала:

— Мама теж з ними поїхала?

— Так, — відповіла я.

Скільки часу не буде Павела? Я знала, що на вихідних у залах очікування в хірургічному відділенні назбирувалася чимала кількість пацієнтів — футболісти, садівники-аматори та батьки з відчуттям провини, які випадково вивихнули своїй донечці руку під час фізичних вправ.

Альма не давала мені спокою. Я знову взяла Лєне за руку й потягла крізь кущі, вгору та вниз вулицею, у підвал, по всіх кімнатах. Ми шукали кота, запевнила я. Неохоче зрештою постукала в надії на допомогу в двері до Левіна. Ще коли він відчиняв, я почула — з неймовірним полегшенням — жіночий голос. Альма дивилася з двома кавалерами телевізор.

— Я лише хотіла запитати… — розпочала я.

— Сідай до нас, — сказав Левін. — Ми якраз дивимося турнір з тенісу.

Я заперечно похитала головою, розвернулася й пішла. Спустившись донизу, почала собі докоряти.

Левін та його супутник і гадки не мали про психоз Альми. Сподіваюся, вони не дали їй алкоголю. Левін, бува, не тримав у руках склянку віскі? Альма ж бо приймала психотропні засоби.

Через півтори години повернувся Павел. Коля добровільно вдягнув піжаму й хотів, щоб його вшанували як хворого героя. Він запитав мене про матір.

— Альма сидить за телевізором нагорі, — сказала я Павелу.

Він глянув на мене не вельми радісно й піднявся нагору.

Коли він знову привів свою дружину на нижній поверх, вона була помітно заведена. Лєне безперервно розповідала про падіння Колі. Дивним чином її мама щиро з цього сміялася, ми з Павелом переглядалися з осторогою.

— Коли будемо їсти? — запитала Альма.

Звичку рано вечеряти та вчасно йти в ліжко вона виробила у клініці.

Павел попрямував на кухню, я накрила на стіл.

— Недобре, — сказала Альма. — Бракує двох тарілок.

— Левін з другом їстимуть нагорі, — рішуче відповіла я, а в тої полилися сльози.

Павел гладив її, наче тваринку, а тоді дав їй три різні таблетки, які вона слухняно проковтнула. Попоївши, жінка чемно пішла спати, а ми ще залишилися з дітьми й уже вп’яте вислухали розповідь про падіння Колі.

Коли настав час сну, нам спершу довелося перегрупуватися. Я переїхала до студентської комірчини. Альма вже спала на моєму подружньому ложі, діти прослизнули до неї. Їм ніколи не подобалася віддалена мансардна кімната, яка сьогодні дісталася Павелу.

Посеред ночі я прокинулася. Світло було ввімкнуте, вона стояла прямо переді мною. То було неначе вві сні, який ще не минув. У казках Південної Америки таких істот вкладає спати їхня чорна рабиня: біла та флегматична, з хвилястим волоссям, зачесаним до блиску нянею.

— Де Павел? — запитала вона й витріщилася на ліжко так, немов він сховався під покривалом. Я тоді вперше помітила в її обличчі недовіру.

— Він спить у ліжку Колі на мансарді.

Вона сіла до мене на ліжко.

— А де спить твій чоловік?

Долаючи сон, я