Читати книгу - "Аптекарка"

вказала нагору: подробиць Альмі знати не треба.

— Він гей? — безтурботно запитала вона.

Я заперечно похитала головою й демонстративно заплющила очі.

Вона все зрозуміла, тож підвелася, щоб піти.

— До речі, ті кавалери напрочуд веселі, — такі ідіотські слова мовила на прощання.

Засинаючи, я подумала, що «Дезіре» було б для неї підхожим іменем.

Ми всі довго спали. Діти зрештою прокинулись першими й вибігли на вулицю грати у футбол. При цьому Коля отримав чіткі накази поводитися спокійно. Я підвелася з ліжка втомленою, гукнула дітям, щоб вони йшли додому, потім, беручи душ, роздумувала, чи варто на сніданок зварити яйце.

Завтра в цей час її вже не буде, втішала я себе. Обслуговувати чоловіка і двох дітей ― ще куди не йшло, але божевільну жінку? До речі, вона видавалася мені розбещеною й ледачою. Здавалося, вона вміло використовувала свою хворобу, щоб не брати на себе ані відповідальності, ані якоїсь простої роботи, а жити натомість життям капризної дитини.

Павел теж прокинувся й одразу ж узявся мені допомагати.

— Сподіваюся, що ці вихідні перші й останні, коли вона тут, — сказав він. — Нам треба вигадати щось інше.

Як і діти, Альма пила какао. Тоді ні з того ні з сього почала мучити свого травмованого сина задачками на обчислення. Хлопчик спершу сумовито їх розв’язував, а тоді взагалі відмовився рахувати.

— Облиш його, сьогодні неділя, — сказав Павел.

Тож вона знову вляглася з Тамерланом на гамак і звідти споглядала за тим, як ми прибирали зі столу. Опісля заснула. Я б залюбки погуляла сама, але за мною рушила Лєне.

Коли ми повернулися, то застали Колю й Павела за телевізором. Ішов якийсь фільм жанру екшн. Де Альма?

— Спить.

Вирішивши пересвідчитися в цьому особисто, я заглянула у гамак, а тоді у всі свої ліжка. Очевидно, вона знову була нагорі. Я повідомила про це Павелу.

Він нахмурив брови.

— Ти б не могла її звідти забрати, мені якось незручно…

Мені теж, але я послухалася. Не довелося ані стукати, ані дзвонити у двері, адже вони були відчинені. Товариство мене не помічало, бо голосно балакало, перекрикуючи радіо.

— Дитина не від мене, — долинули до мене слова Левіна.

Всі троє гучно зареготали. Альма й собі процвіркотіла коментар.

— Усе правильно. Дитина від мене, — сказав незнайомець, і це мало бути так само смішно, як і ті підсміювання з наколотого янгола.

Поки вони мене не помітили, я знову прокралася донизу. Там зайшла до своєї кімнати, зачинилася зсередини й ридала через людську підлість. Хіба то моя проблема, що лама розпиває нагорі пиво? Добровільно я більше до Левіна ні на крок.

За якийсь час Павел енергійно постукав у мої двері. Я відчинила. На сходах я відчула передчасні перейми, збрехала я. Павел дуже захвилювався, попросив вибачення за себе і за свою сім’ю і пішов забирати Альму.

Коли ми знову зібралися за обіднім столом, то запанувала атмосфера злегка ображеного збудження. Звичної загальмованості як не було.

— Може, я вже сьогодні б тебе відвіз? — запитав Павел ніжним голосом, дивлячись на неї з побоюванням. — Тебе це виснажує.

— Хочете мене позбутися? Обіцянка є обіцянка, — відповіла вона на диво впевнено.

Стосовно мене у неї виникла дисфорія: реакція на моє місце в її сім’ї. До речі, така поведінка мені видавалася більш нормальною, ніж байдужість, що була до цього.

Коли Альма не повернулася з туалету, а, найімовірніше, всупереч забороні знову прошмигнула нагору, Павел підсумував:

— Очевидно, їй там подобається. Мені шкода, що доводиться за нею бігати. Її ж бо не одразу…

Я не сказала на це нічого. Проблемою було те, що Левін і не підозрював, з ким мав справу. Він, недовго думаючи, запропонує їй косяк чи віскі. Та чи я відповідала за самопочуття Альми?

Вона жила у жіночому відділенні, тож, окрім лікарів та допоміжного персоналу, рідко бачила чоловіків. До речі, я не думала, що вона хотіла, аби Павел її ревнував, чи намагалася відплатити йому за невірність тією ж монетою. Вона радше поводилася як п’ятирічна дівчинка, яка, ще не пізнавши почуття сорому, шукає товариства веселих чоловіків. Левін та його новий друг, звісно ж, раділи товариству дами, особливо тому, що це не схвалював Павел. Але що могла Альма там розповісти?

— Сумніваюся, що план її лікарів спрацює, — сказав Павел. — Вони хочуть полегшити Альмі повернення до звичайного способу життя поступовим звиканням. Інтерфаза триває вже довше, можливо, більше ніколи не настане загострень. Проте коли я дивлюся на неї, мені стає млосно і тривожно.

Він мав рацію. У мене теж було відчуття, що її не можна з чистим сумлінням залишати саму чи одну з дітьми. При цьому вона не робила чогось поганого й не говорила плутано. Якщо не враховувати її застиглого погляду, то в перший момент жінка навіть справляла гарне враження.

— Господи, — сказав Павел, — якби ти тільки бачила її, коли ми одружувалися. Мені всі заздрили, дивлячись на мою дружину: гарна, мудра, з шармом, особлива. Іноді мені хочеться викинути ці кляті пігулки, які вимикають її особистість, перетворюючи її на маріонетку фармацевтичної галузі.

Час після обіду пройшов безтурботно. Альма пішла гуляти зі своєю сім’єю, я залишилася дома й відпочивала. «Порше» теж не було на місці. Після двогодинного байдикування мені знову почало бракувати гостей, тож я мало чи не виглядала їх.

Навіть попри те, що з прогулянки Альма повернулася фізично виснаженою, не можна було не помітити наростання її