Читати книгу - "Місто карликів"

до зовсім іншого його вияву, до існування в протилежному вимірі реальності. Такої дикої, такої несправедливо-безглуздої, такої неймовірно-облудної, чужої, чужої, чужої нам, настільки чужої, що цю дикість неможливо увібгати в мозок без ризику зсунутися з глузду.

Мабуть, тільки шок, якийсь параліч волі, позамежне гальмування рятує глузд від повного побиття на дрібні друзки, коли тебе, маминого й татового улюбленця, відмінника навчання, гарного, слухняного хлопця висмикують, немов редиску з грядки і кидають на шатківницю, де вже червоно від старої засохлої і зовсім свіжої крові твоїх попередників. Невтомно працює шатківниця, безупинно, кров не встигає не те засохнути — загуснути.

От вони, ті коліщата, які втягнули, які захопили, які мнуть, труть, рвуть, крають, перетирають, скрегочуть чи ненадовго перестають скреготіти, змащені свіжим струменем людської кривавиш, і не випустять, не випустять, не випустять…

Мабуть, Роман не зміг би пережити цей момент вступу на свою Голгофу, якби не вдався на спосіб, запозичений у Влодка — коли йому бувало важко, він повторював без кінця молитву — раз по разі, раз по разі… Не розглядався довкола, не дослухався, не сприймав до вух і серця — зосереджувався лиш на молитві, не помічаючи, що довкола діється.

Молитва, Господнє слово в цьому звіринці видалася чужою й недоречною, промовляти «Отче наш» тут, у місці, схованому від Господнього ока, у царстві антихриста, у колодязі, де палало вогнище інквізиції, гарячіше за Чортове око, видавалося мало не блюзнірством. Лише одне хотілося повторювати, лише одне: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни». От воно, те, задля чого темної ночі повторювали вони з друзями 10 заповідей «Декалогу»! От воно, те місце, де випитуватимуть тайну! Боляче випитуватимуть! Але «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни»! Ні тортури, ні смерть! Ні тортури… Тортури… Це слово налилося тут, у мурах, повних крові, отим справжнім змістом. Тут мордують, щоб почути правду… А правда — от вона, отут, на його правому стегні — слід від кулі. Його не приховаєш, він свідчить — був поранений! Отже, належить до підпільної контрреволюційної організації!

От воно, те місце!

Але він був готовий до такого запитання. Ще там, у підвалі, пані Аріадна якось запитала його, як він пояснюватиме, звідки шрам на стегні.

— Якщо спитають, відповідай, що на травневі свята патруль зчинив на вокзалі стрілянину — ловили злодія. От тобі й дісталася випадкова куля. Все може трапитися. Запам’ятай цю історію і повторюй слово в слово, тільки тоді тобі повірять.

Такий випадок справді був, це легко перевірити, а де троє поранених — там і четвертому місце знайдеться. Він сміявся тоді — а кому яке діло, хто заглядатиме, кому він має пояснювати, окрім мами і тата! А пані Аріадна наполегливо змушувала його раз у раз розповідати з усіма подробицями історію про те, як він начебто приїхав додому, і щойно вийшов з поїзда, як тут назустріч — циган, а за ним — озброєні міліціанти. Скільки їх було, у що вбрані, всі подробиці змушувала повторити стільки разів, що він аж сам уявив цю картину, і скільки б не повторював — не збивався навіть у дрібницях — і циган у червоній сорочці з украденою валізкою наче стояв перед очима — вигаданий, але реальний. Сам себе питав — навіщо була ця репетиція донизу? Сам собі відповідав, уже потім, після тортури «стійкою», коли дві добі змушували стояти, без їжі і води і питали, питали, питали без кінця одне і те ж — як це трапилося, як це трапилося, як це трапилося?. Якби не та яскрава картина вигаданої вокзальної стрілянини, в реальність якої він аж повірив сам — нізащо б не відкрутитися від веселих майорів і похмурих лейтенантів, від жорстокого мату капітана і ласкаво-єзуїтського сюсюкання підполковника, які змінювалися перед його потьмареним зором, змішавшись в одне ненависне обличчя з коротким, рубаним, спільним для всіх іменем — кат.

Вона знала, знала, що йому це знадобиться, знала…

Скільки разів згадував Роман ту спокійну, прохолодну кімнату з вигідним білосніжним ліжком, лежачи на нарах, затиснутим між двома сусідами без права поворухнутися, коли задихався і марив ковтком свіжого повітря влітку й замерзав, коцюрб, кам’янів від лютого холоду узимку. Скільки разів пригадував тарілки з красивою позолоченою облямівкою, на яких Анарда подавала обід і вечерю — на спеціальне замовлення, чого хворий забажає. І солодкий узвар, і джерельну воду, і те особливе червоне вино, від якого прибувала сила, відступало недокрів’я, яснів погляд.

Може, краще було б залишитися там, у неї, пересидіти, перебути ці важкі часи окупації у безпеці, у тихому місці, де його не знайдуть, поблизу від мами й тата? І сам собі відповідав — та тюрма була не набагато кращою від цієї. Тут вони разом, і Влодко теж тут, а Степан — в сусідній камері. Це його покута без вини і звинувачення, але він перейде це, витримає, виживе, не ховатиметься в білих перинах від світу, від боротьби за волю.

І повторював «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».

От воно й було — і просьби, і погрози-грозьби, і тортури-муки, а він витримав — не видав. А кого мав видавати — рідного тата? Героя Ореста, який уже служить свою службу десь в ангельській чоті під проводом архангела Михаїла? Пані Аріадну, яка винесла його, пораненого, з того чортового ока і вилікувала, поставила на ноги?

Внутрішньо пишався тим, що не задурно терпить, що він таки винен, таки воював проти цих червоних зайд, таки доклався до справжньої збройної боротьби, навіть кров пролив за волю України! Шкода було хлопців, які не мали за собою жодної вини, не належали до організації, а терпіли такі самі страждання — і нічні допити і тортури, і «стійку», і спеціальний «стоячий» карцер, куди в’язня запроторювали, мов у шафу, наче в мурований гріб, і зачиняли