Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Немало людей замордував, виродок. У нас його всі боялися. Підхопив і він ту болячку сороміцьку.

«Колі»,— кричить.

«Немає більше тих уколів»,— відповідаю, а він за пістолета.

«Прістрєлю, бандєровская сука»,— кричить. Та не жартує, бачу. За життя моє йдеться. Свербить йому, допікає. І тут мені сяйнуло... Давай я по кишенях шукати. «Зачекайте,— кажу,— є ще один, за підкладку закотився. Спускайте штани, товаріщ капітан». Вколов я йому того укола в сідницю так, що він аж заскавчав.

«Заборістий етот пецінілін, нє вралі рєбята»,— каже.

«Та такий він і є, тут уже нічого не вдію...» Порожню ампулу нишком назад до кишені вкинув — а раптом він десь дізнається, що то таке — aqua destillata. Отак я викрутився...

— То ви йому водичку вкололи? — запитав я.

— Ех, ти, професор. І чого вас зараз учать? Він би враз мене викрив,— відповів дідок.— Пеніцилін — болючий укол. Я вколов йому бульбашку, повітря.

— Але ж воно все одно повинно було вилізти, адже од цього краще не стане?

— Авжеж, сину. Спереживався я тоді — за ніч посивів як лунь. Як не кинь — не жилець я. Вже думав до лісу тікати, та хто ж би мені там повірив. Я ж совіт — ті би розстріляли, як підісланого сексота. Та Господь допоміг — козак не без щастя. На другий день вбили мого пацієнта. Кажуть, давно на нього наші хлопці полювали. Вчинили в передмісті стрілянину, і коли капітан Кравченко приїхав — зрешетили його «емку» з двох кулеметів так, що крізь неї можна було локшину цідити. Так і здох паскуда із трипером.

* * *

— Йой, як болить... Та ти ж мені повітря вколов!

— Та Бог із вами, Степановичу, то лише пеніцилін...

Осінь

Осінь сіяла холодними дощами, вже відлунали щемкі та пронизливі крики відлітаючих журавлів. Вони тоді довго кружляли над містом, ніби вибачалися перед людьми за те, що мусять полишати цю землю. Холодний вітер мів жовтим кленовим листом, а ранками трава сивіла памороззю, й на зеленій каламуті калюж уже почала з'являтися квола і несмілива павутинка першого льодку. Петрик брів на роботу до мами. «Партію славить народ український» — бубоніли в голові гнусавим голосом Хведора Сидоровича, учителя української мови, незугарні рими кострубатого віршика. Знову двійка. От совіт прискіпливий, я ж лише три рази збився... Казати чи не казати? Петрику було шкода маму, вона ж засмутиться. Напевно, не казатиму — ухвалив він нелегке рішення.

Повз нього пролетіла чорна «емка», окотивши з ніг до голови холодною тванню. Він бачив бліде і зосереджене обличчя офіцера в синій фуражці. Далі виючи двигунами, скрегочучи металом, забиваючи подих чорним смердючим вихлопом, одна за одною йшли вантажівки, набиті ситими, вгодованими солдатами. Вони гидко реготали, і Петрику здалося, що з нього. На очі навернулися сльози.

«Горе ти моє»,— втомлено скаже мама і візьметься відчищати важке колюче пальто, перешите з батькової шинелі. Ні, про двійку точно не казатиму... Ще й ноги промочив. Дядько Миша, міліціонер, загріє чаю і суворо запитає: «Як справи, козаче?» Та він ніколи не слухає, що відповідає Петрик. Вони мовчки сьорбатимуть чай із черствуватим, але все одно смачним житнім хлібом. Дядько Миша добрий, дарма що совіт і міліціонер. А мама... У мами багато роботи, вона обліковець на шахті і звільниться лише наприкінці дня. Зате він у школі пише справжнім чорнилом, а не бузиновим соком. Потім вони повернуться додому, мама запалить керогаз, всепроникний солодкавий запах гасу зіллється із духом вареної бараболі, заясніє рівне полум'я червонястих вогників, що жваво шиплять під каструлею,— затишно, тепло і добре.

Тато усе більше мовчить та палить звернуті з газети ядучі самокрутки. Мама казали, що до війни він був зовсім не таким — веселим, дотепним, гарно грав на скрипці. Та повернувся з війни іншим: з однією бляшаною медалькою — «За взятіє Кенігсберга» і без руки, мовчазним і похмурим. Востаннє Петрик чув, як батько говорить — довго, запально, зриваючись на крик,— коли приходив дядько Павло. Тоді мама вигнали Петрика спати. Говорили вони щось про Україну, совітів, війну. Від дядька пахло добрим тютюном, лісовими багаттями та збройним мастилом, віяло якимись небезпечними таємницями. Й він завжди приносив то жменю круглих цукерок, сяючих колючими кристаликами цукру, то льодяника, часом — просто кілька кубиків сірого, твердого як камінь цукру. Петрик любив дядька, та мама казали, що про нього нікому не можна розповідати. Інакше — Сибір. То такий страшний край, де постійно тріскучі морози і ходять люті білі ведмеді. Ось нещодавно Іванка з п'ятого класу забрали туди разом із мамою, казали — його батько в лісі. Коли востаннє приходив дядько, Петрик чув, як мама казали йому: «Павлусю, братику, благаю, не приходь більше». Невже він дійсно більше ніколи не прийде?

Куди ж поїхали ці на машинах? Знову до лісу... Значить, завтра буде похорон — духовий оркестр знову бряжчатиме мідними тарілками похоронний марш, нещирий, як і ті віршики про Сталіна і партію. Знову глухо гупатиме величезний барабан військового оркестру, і нестимуть кілька трун, обтягнутих червоним ситцем... Старші хлопці якось взяли його подивитися на такий похорон, та Петрику не сподобалося. А цей у золотих погонах, з «емки», обіцяв «жестоко атамстіть врагам». Це ж і дядьку Павлу, він же теж, напевно, «враг».

Ось і мамина робота. Багно, розбите десятками вантажівок, сіра контора. Аби лише не потрапити на очі директору — він партійний і дуже суворий. Мама не раз плакала